Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

А вогник — ще блідий, бо й не смеркалось.

Над казанком схилилась матінка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживної страви: вода, пшоно, смажене про запас в олії, яке возив кожен у мішечку, притороченому до сідла, та ще хіба дика цибулька, бо картоплі Європа тоді ще не знала, а старого сальця, щоб затерти куліш, у подорожніх не було, бо люди прості не вельми сито їли в будь-які часи, в будь-якій стороні, навіть і в нас тоді, на багатющій Україні.

Але ще не кипів куліш, і, дожидаючи, поки він звариться, всі поважно сьорбали захалявними ложками з іншого казанка, цибулькою та хлібом заїдаючи, і хтось, поглянувши на теє сьорбання, не міг би й подумати, що в казанку — звичайнісінька сивушна горілка.

Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матінка, часом помішувала куліш у меншім казанку, а в думках залітала далі та й далі.

Принюхувався до горілки й Песик Ложка, постогнував, і хвостом виляв, і погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.

— Не дам. І не скавчи.

Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.

І той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:

— Нап’єшся знов. Не дам.

А потім уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось своє, сумне й відсіль далеке.

Залітала в думках далеченько і Явдоха, поспішаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському її вгадати, і ніби вже й не бачила хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринінням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаїв у собі він, таке він збурював зворушення в душі, цей український незайманий степ у повільнім веснянім смерканні.

Мовчала матінка.

Замислився й Козак Мамай.

Мовчали й ті лейстрові козаки, сірома козацька, що так раптово покинули сьогодні серед степу, над копицею ладану, свого лабузливого пана Купу.

Мовчав і Михайлик, придивляючись до якогось молодого козаченька, котрий сидів біля багаття, горілки не сьорбав і, тримаючи книжку на колінах, читав щось і сам собі тихо та чудно сміявся.

Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати — хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче.

Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною вимовою, хоч, крім вимови, і все в нім було якесь чудне та дивне.

І пильний погляд кмітливих тямущих очей.

І в убранні якісь дрібниці.

І та книжка, друкована далебі не по-наському.

Тільки й знав об нім Михайлик, що ім’я, бо ж чув сьогодні, як його кумедно кликали двоє товаришів-запорожців: Пилип-з-Конопель.

Один із тих товаришів, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав.

А другий — козарлюга вже в літах, вельми підтоптаний, — стояв, як, бува, камінний мамай на степовій могилі, непорушно, чатуючи, на сторожовій козацькій хвигурі, тобто на дерев’яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч.

Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил — і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій.

— Злазь! — гукнув йому Пилип-з-Конопель. — Пора вже ставати мені.

— Ще рано, — стиха відмовив козак на хвигурі, але все-таки зліз.

І став біля вежі, стомлений, зажурений старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть.

Молоді були в нього лиш очі. І він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та здичавілих, що так і жили тут, у трав’янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів.

Вартуючи на стрімкій дерев’яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень, ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях.

Очей не відривали, щоб не проґавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якій дальній хвигурі міг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинців, знак нової війни.

Коли ген-ген на границях землі української з’являлись перші загони ворога — ногайців чи кримських татар, панів-поляків чи ще яких зухвалих зазіхачів, вартові підпалювали там десь крайню вежу, а той вогонь побачивши, козаки на сусідній хвигурі збивали в небо і свій стовп вогню, а ще ближчі — свій, бо сторожові хвигури стовбичили тоді по всіх степах, — і ось так, за годину якусь всенька Україна за сотні верст уже знала: ворог знову переступив наш поріг, і козацтво всюди лаштувалось до відсічі, а мирні люди, що працювали на степу і в плавнях, гречкосії з хуторів, зимівників та сіл, рибалки й пастухи, копачі селітри чи залізної руди, лісоруби та вуглярі, солевари й мисливці, сірома й люди багатші, всі вони сушили сухарці, забивали на сало свиней, підсмажували пшоно задля каші, заривали в землю збіжжя, гроші та хліб — і поспішали на Січ, щоб стати оружно до війська, а інші, захопивши будь-яке майно, жінок, дітей і старезних дідів, квапились поховатися в замках, по слободах чи по містах або ж тікали в Московщину, щоб не вскочити, крий боже, в халепу — в полон, у рабство чи в обійми смерті…

Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу міг зняти по всій Україні навіть випадковий вогонь на будь-якій степовій хвигурі.

Тож і курили чатівники десь осторонь, та й своє багаття Мамай з товаришами розґнітили десь далі, аж за могилою, щоб, не дай боже, якась дурна іскорка не скоїла великої біди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить.

Основу її складали шість бочок із самим тільки нижнім дном, залиті по вінця смолою.

Їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв’язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п’ять, таких же, на них — іще три, ще вище — дві, а нагорі стирчала бочка порожня — без верхнього й без нижнього дна — задля тяги повітря, а в ній була сама лише залізна перекладка з довгою вірьовкою, що з неї звисав товстий віхоть прядива, вивареного в