Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Як сонце зійшло, Мошни були пусті, вимерлі. По хатах, подвір’ях, вулицях залишились тільки побиті, порубані поляки.

З місцевого українського населення чоловіки пристали до Нечаєвої ватаги, жінки, діти й немічні старці потяглись до поблизьких лісів і чагарників, утікаючи перед гнівом та пімстою польських гетьманів. У Мошнах осталися тільки понищені гармати, поперевертані вози й понівечені харчі.

В густих очеретах, близько Дніпра, Нечай заклопотався своїми людьми. Після нападу на Мошни його відділ ізріс більше, як утроє. Коней та зброї було також доволі для всіх. Тепер поділив він свій відділ на дві частини, одну залишив собі, другу передав Красносельському з таким дорученням:

— Бачиш, коли не буде ні поронів, ні байдаків, князь Ярема не зможе переправити свого війська на другий бік Дніпра. Тому твої люди мають понищити всі сплави, човни, байдаки по обох берегах Дніпра від Трахтемирова по Черкаси. Ярема може йти в напрямку на Золотоношу, або Переяслав, тож на ці місця зверни головну увагу. Знаю, що на таке важливе діло замало в тебе людей. Але вони зберуться ще. Збирай, де можеш. Може й я буду могти тобі післати. Я знаю, що ми тим не затримаємо Яреми, але припізнимо його переправу.

— Розумію, полковнику.

Блукаючи очима по ріці та по людях, Нечай продумував щось далі. Під кінець затримав свій погляд на офіцері драгунів, другому після Красносельського в команді.

— Пане Маковський!

Маковського знав Нечай віддавна. Була це людина не першої молодости, мовчазна, повільна, але розумна.

— Коли б так до князя Яреми дісталося кільканадцять драгунів, які подавали б себе за розбитків коронних військ, то князь Ярема не вирушив би з Лубень, доки не провірив би вістки. Заки дізнався би правди, проминуло б кілька днів. Князь Ярема, це дуже небезпечна людина і фортель дуже небезпечний. Чи ти, пане Маковський, схотів би піднятись того? Я вашмосць знаю як дуже резолютного каваліра.

Маковський почервонів, смикнув вуса й погодився.

— Коли так, то ти, пане Маковський, не зволікай. Вибери собі з-поміж драгунів найпевніших людей і їдь.

По тому боці Дніпра напевно зустрінеш васць роз’їзди князя Яреми. Людей треба навчити гаразд, що мають казати. Отже: Хмельницький уже тут. Гетьмани розбиті. Розбитки втікають на Білу Церкву і Сквиру. Татарів — хмара. Вони облягають іще табір. Де гетьмани, невідомо. Тільки: голови на карку. Одне нерозважне слово і голів не буде!

З докладними вказівками обидва відділи від’їхали. Нечай із своїми людьми повернувся назад на Мошни і в білий день, у полуднє, сіючи пострах, паніку наскочив знову на нові частини, що появилися там. Вулиці Мошен укрилися знову новим трупом; багата здобич була нагородою за зухвалу відвагу козацького полковника. Люди, що були з ним усього три дні, готові були тепер скочити за ним в огонь і воду.

Князь на Лубнях

Лубні і лубенський замок уявляли собою в тих днях картину похідного таборового життя. По тісних вуличках малого містечка товпилися гуртами княжі вояки. Завулки, загороди, ринок були завалені возами. На замку, що був гордістю князя воєводи Вишневецького, годі було протиснутись між військовими й шляхтою.

Князь заповів похід. На збірку своїх військ призначив свою резиденцію в Лубнях. Отже з усіх містечок його широких волостей збирались його полки і його люди. Були там наємні німецькі та шотляндські реґіменти, були драгуни, райтарія, гусарія, легкі козацькі та волоські корогви, була княжа артилерія, піхотні полки, був відділ яничарів, самим князем формований, і незліченна кількість таборових возів, обслуги й челяді. До тих княжих сил долучалася шляхта з різних околиць Лівобережжя, бо скрізь дійшла вже грізна чутка, що буря з Запоріжжя неминуча.

Лубні були переповнені вщерть. Кількадесят тисяч люду зібралося тут. Багато панів приїхало з жінками, дітьми та з усім добром. Там чекали вони на знак, щоб рушити в похід. Так, як восени збирається перелетне птаство, щоб на зиму шукати нового сонця й нового краю, так зібрались тут усі ті, яким мороз бігав поза шкуру на саму думку, що повстання може закінчитись успіхом.

Численні роз’їзди пішли в напрямку Дніпра на захід, на південь. Їх завданням було подати свіжі й певні вістки, втишити тут і там зловісну ворохібню, піднайти пригоже місце для переправи через Дніпро, зібрати порони й сплави в такій кількості, щоб перевезти всіх утікачів з їх незліченними возами та зв’язатися з коронними гетьманами.

Врешті прийшов день, у якому князь Ярема заповів:

— Назначаю похід на післязавтра зранку.

Закипіло в замку, в містечку, в околиці. Готовили вози, мазали колеса. Служба виносила речі, опорожнювала з усіх цінностей пишні кімнати замку й вантажила їх на безконечний ряд возів.

Прийшла ніч. Передостання ніч у Лубнях. Ніхто не вмів сказати, чи повернуться вони ще під оці дахи, що їх мали залишити і що застануть на місці тих палаців і достатків, коли доля позволить їм повернутися? Шляхта й офіцери багатьох княжих полків хотіли гідно попроїдати дотеперішнє життя, тому всі заїзди, шинківні і княжі гостинні кімнати були переповнені шляхтою. Лились річки горілок, медів, наливок, угорських вин, пива і всякого іншого питва, при чому широко обговорювано події останніх днів. Для шляхти не все було ясне й зрозуміле. Чому князь не получився вже з гетьманами? Чому ж усе таки рішився на злуку? Чому князь, що його всі знали як нестерпучого і найзавзятішого ворога козацтва, сам не рушив проти Хмельницького, як цей тільки почав гуртувати козацтво на Січі, і не стер його з лиця землі? Були це питання, над якими шляхта широко розводилася в одному місці голосніше, в другому тихцем, щоб непогамований князь не почув.

Люди різно все це вияснювали й різні знаходили відповіді. Одначе найбільше було таких, які впевняли, що князь ображений тим, що велика булава дісталась Потоцькому, не йому та й що польовим гетьманом став Калиновський, а не він.

Хто знав велику честолюбивість князя, його гордість, його жадобу влади, той прихилявся до такого міркування.

Пригадали собі, що коли кілька тижнів тому один із полковників запитав князя, чи вони не рушать проти Хмельницького, він здвигнув раменами й відповів коротко:

— На це маємо тут аж двох гетьманів.

Але справа повернулась інакше. Показалося, що гетьмани нездатні на те, щоб упоратися з Хмельницьким і придушити повстання. Зависла небезпека, що повстання змете корінні війська і розіллється по волості. І тоді... Горе шляхті,