Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Тим часом вернувся управитель і сповістив, що сумочки не знайшов.

— Я вже знайшла її, — сказала дама, — коли я злазила з коня, вона відстебнулася і зачепилась за стремено. А тепер, — звернулась вона до Уленшпігеля, — веди нас простісінько в Дюдзееле, але хоч скажи мені, як тебе звати.

— Мій патрон святий Тільберт, а ім’я це означає спритний до всього гарного. Батька мого звуть Клаас, а мене прозвали Уленшпігель: ваше дзеркало. Якщо ви подивитесь у це дзеркало, то побачите, що в цілій Фландрії нема квітки, яка зрівнялася б з вашою запахущою красою.

Дама зашарілась від задоволення і зовсім не розсердилась на Уленшпігеля.

А Сооткін і Неле плакали весь час, поки його не було вдома.

27

Вертаючись із Дюдзееле, Уленшпігель при самому вході до міста побачив Неле. Вона стояла, спершись об стіну, і общипувала гроно чорного винограду та їла одну по одній солодкі ягоди. Хоч вони і освіжали її, бо на смак були приємні, на її обличчі не видно було задоволення. Навпаки, вона була розхвильована і сердито зривала ягідку за ягідкою. На серці в неї лежав важкий камінь, а на обличчі було стільки жури і суму, а разом з тим і лагідності, що Уленшпігель відчув і жаль, і любов до неї і, підійшовши ззаду, поцілував її в шию.

Але вона, обернувшись, дала йому міцного ляпаса.

— Від цього мені не стало ясніше, — мовив Уленшпігель.

Вона ридма заридала.

— Неле, — сказав він, — хіба тепер уже ставлять фонтани на околицях?

— Йди геть! — мовила вона.

— Але ж я не можу піти, коли ти так плачеш, люба.

— Я не люба, — відповіла Неле, — і я не плачу!

— Ні, ти не плачеш, тільки самі сльози ллються.

— Підеш ти геть чи ні? — скрикнула вона.

— Ні, — була відповідь.

Тремтячими руками вона м’яла свій фартушок, мокрий від сліз, що лилися на нього.

— Неле, — знову сказав Уленшпігель, — чи скоро на годині стане?

І він подивився на неї з лагідною усмішкою.

— Хіба тобі не все одно? — мовила вона.

— Бо коли гарна година, то дощ не йде, — відповів Уленшпігель.

— Забирайся геть до своєї красуні в парчевій сукні, — мовила вона. — Вам же так весело було разом.

Тоді Уленшпігель заспівав:

Коли плаче моя мила,

Ледве я не плачу сам.

Сміх її — як мед солодкий,

Сльози — чисті як роса.

Люба всім її краса.

Наливай же повні кубки

Нам лувенського вина,

За її здоров’я вип’єм,

Щоб сміялася вона.

— Погана ти людина, — мовила вона, — та ще й смієшся з мене.

— Неле, — сказав їй на те Уленшпігель, — я людина, але не погана, бо наш рід шановний, рід старшин, має в гербі три срібних кухлі на тлі кольору bruinber'а. Неле, чи то ж справді у Фландрії вже повелось так, що як посієш цілунок, то жнеш ляпаси?

— Я не хочу з тобою розмовляти.

— Чого ж тоді розкриваєш рота, щоб мені це сказати?

— Бо я гніваюсь на тебе, — відповіла вона.

Уленшпігель легенько штовхнув її кулаком у спину і сказав:

— Як злюку цілуєш — не любить; як злюку лупцюєш — голубить. Поцілуй же мене, люба, разочок, бо я ж тебе штовхнув.

Неле обернулась. Він розкрив обійми, а вона кинулась до нього і крізь плач запитала:

— Ти більше не підеш туди, правда ж, Тілю?

Але він не відповів, бо стискував руками її тремтячі пальці, а губами сушив гарячі сльози, що котилися з її очей, наче великі краплі грозового дощу.

28

Саме того часу славне місто Гент відмовилось платити податок, накладений на нього імператором Карлом, що тут і народився. Карл позабирав усе, що тільки міг, і платити було нічим. А не платити — це тяжкий злочин. І Карл вирішив, що піде сам його покарати.

Бо синова палиця материній спині дошкульніша за будь-яку іншу.

Франциск Довгоносий[56], його ворог, запропонував йому пройти через Францію. Карл погодився, і замість того, щоб його затримати й ув’язнити, його вітали і приймали з королівською пошаною. Ось яка згода існує між монархами, коли йдеться про гноблення народів.

Карл довго стояв у Валансьєні[57], нітрохи не показуючи свого гніву. А його рідне місто Гент спокійно, без страху жило собі, маючи надію, що рідний син його, імператор, пробачить йому те, що воно вчинило по праву і по закону.

Карл з чотирма тисячами вершників з’явився під мурами міста. З ним були Альба[58] і принц Оранський[59]. Поспільство і дрібні ремісники домовились не впускати такого сина в місто, для чого підняли на ноги вісімдесят тисяч городян і селян; але череваті купці, яких звали hooghpoorter'пми, не погодились на це, боячись, що поспільство візьме гору над ними. А тим часом озброєний Гент міг би посікти на капусту і свого сина, і його чотири тисячі вершників. Та місто любило його, і навіть дрібні ремісники, й ті сподівалися на краще.

Карл також любив їх, але за їхні гроші, які були в його скринях і яких він хотів мати ще більше.

Заволодівши містом, він розставив скрізь військові чати, які день і ніч обходили місто. А тоді вельми бундючно оголосив містові свій вирок.

Найвельможніші городяни повинні були, з мотузкою на шиї, з’явитися до його трону і привселюдно визнати свою провину. Всьому містові були пред’явлені найважчі злочини: віроломність, недодержання угод, зрада, непослух, заколот, бунт, образа величності. Імператор скасував усі привілеї, вольності, звичаї та права міста Гента і, наче сам Господь Бог, визначив його майбутнє: віднині всі його наступники, вступаючи на престол, даватимуть клятву додержувати тільки Concessio Carolina, тобто грамоти, дарованої ним місту на знак вічного поневолення.

Він зруйнував дощенту Сен-Бавонське абатство, щоб на його місці збудувати фортецю, звідки міг би, коли заманеться, продірявити груди своєї матері.

Як добрий син, що квапиться якомога швидше заволодіти спадком, він конфіскував усі маєтки й прибутки Гента, будинки, гармати і все військове спорядження.

Вважаючи, що місто надто добре захищене, він звелів дощенту зруйнувати Червону вежу, вежу на Жаб’ячій норі, Браампоорт, Стінпоорт, Ваальпоорт, Кетельпоорт і багато інших будівель, уславлених дорогоцінними скульптурами з каменю.

Коли потім іноземці приїжджали в Гент, вони здивовано казали одне одному:

— Чудасія, та й годі: місто таке нудне й порожнє, а про нього розповідали стільки див!

А жителі Гента відповідали:

— Імператор Карл здер з міста його дорогоцінний пояс.

Говорили вони це з соромом