Читати книгу - "Ловець орлів"

— Твій син ще юний, сьогодні він уперше бився з ворогами, проте вбив їх аж двоє!

— Сину, як тобі це вдалося? — запитав Насітіма.

За мене відповів старий касик, показавши рукою на небо:

— З їхньою допомогою він вчинив цей подвиг!

Коли ми збирали й хоронили наших загиблих, на мене наринуло стільки думок, ніби темної ночі я заблукав у дрімучому лісі. Пам’ятав тільки, що під час бою я пережив страх, злість, хвилювання, себе не тямив, ні про що не думав.

Ми поховали вбитих тева і вирушили в зворотну дорогу. Звернуло далеко за полудень, коли ми добралися до скель, що оточували долину з руїнами давнього пуебло. Ми подивилися вниз, але не помітили жодної живої душі. Стурбовані, ми швидко спустилися крутою стежкою і поспішили до печер. О, як ми зраділи, коли з першої ж печери вибігли нам назустріч жінки та воїни, що охороняли їх. Але тепер ми налічили їх шестеро, а лишили для охорони тільки п’ятеро. На превеликий наш подив, шостим виявився Огота. Жінки оточили нас: одні сміялися і радісно обнімали рідних, інші розпитували про своїх чоловіків і, довідавшись, що вони загинули, заходилися плачем.

Коли ж Оговаса підняв угору руку і звелів усім замовкнути, запала тиша. Військовий вождь обернувся до Оготи й різко спитав його:

— Відповідай, як ти потрапив сюди?

— Коли зав’язався бій, я побачив, як один із ворогів кинувся до лісу і помчав стежкою, що вела в долину. Я побіг слідом за ним, але незабаром він зник з очей. Я боявся, що він проникне в давне пуебло і нападе на жінок. Тоді я вирішив повернутися сюди, щоб попередити воїнів і разом з ними захищати жінок, — не задумуючись, відповів Огота.

Оговаса мовчки дивився йому просто у вічі. Ми чекали, затамувавши подих. Нарешті військовий вождь промовив:

— Огото, думаю я, що ти брехун! Думаю я, що ти боягуз! Мабуть, ти пустився навтіки, коли вороги напали на нас, але в мене нема доказів. Очевидно, ніхто не помітив, як ти щез. Тепер послухай мене: до товариства воїнів ти не ввійдеш доти, доки не здійсниш якогось великого подвигу і не доведеш, що ти справді не боягуз.

— Я не боягуз. Усе було так, як я сказав, — озвався Огота.

Він хотів ще щось додати, але військовий вождь повернувся до нього спиною й заговорив із Насітімою. Вирішили негайно вирушати до Поквоге.

Незабаром ми вибралися з долини і далі один за одним побрели стежкою. Попереду йшли воїни, за ними жінки, а замикали процесію ще кілька чоловіків. У разі нападу з тилу вони повинні були захищати жінок. Чоромана несла списа, а Келемана щита вождя ютів. Ішли мовчки. Не чути було ні сміху, ні жартів, вдови оплакували своїх чоловіків, тож було не до радощів. Опівночі ми спустилися до річки, а на світанку переправилися на другий берег і ввійшли в Поквоге. Нас зустрічав натовп людей, їм ми розповіли про бій із ютами.

Старий касик повернув мені орлине пір’я.

— Я передумав, — сказав він. — Ти сам повинен передати пір’я Поаню, адже ти спіймав орла.

Опівдні я підійшов до будинку старенької і покликав її на ім’я. Вона звеліла мені зайти, але я вагався. Надто вже не хотілося мені переступати поріг її житла й знову побачити священну змію, яка наганяла на мене страх і викликала відразу. Але коли Поаню вдруге гукнула мене, я мимоволі послухався. В маленькій кімнатці стояв дивний неприємний запах. Коли мої очі призвичаїлись до темряви, я побачив, що стара сидить біля вогню і пильно дивиться на мене.

— Ти вбив орла, — почала вона. — Я знала, що невдача не спіткає тебе. Ні разу я не помилилася в людях. Подай мені пір’я.

Мовчки я простяг їй пір’я і повернувся до дверей. Мені хотілося якнайшвидше вийти звідси на сонце, але вона жестом звеліла мені сісти навпроти неї, і я знову послухався, не передчуваючи, що побачу й почую ще в цій напівтемній задушливій кімнаті.

Ніжно гладячи орлине пір’я, Поаню сказала мені:

— Сьогодні вранці наш Касик Літа був тут, у мене. Ми говорили про тебе.

Я промовчав, не здогадуючись, що вони могли говорити про мене.

Стара провадила далі:

— Ти спіймав орла. Незважаючи на те, що він роздряпав тобі обличчя, ти не випустив його і задушив. Потім ти бився з ютами і вбив двох — вождя і воїна. Ти хоробрий.

__ Ні, не хоробрий, — перебив я. — Мені було страшно, дуже страшно, я не тямив, що роблю. Мені, власне, нічого й не залишалось, як битися з ними.

Не звертаючи уваги на мої слова, Поаню мовила:

— Ось чому я хочу допомогти тобі.

Вона наскубла пуху, що вкривав шкуру орла, і зробила два жмутики. Потім вирвала гарні пір’їни на хвості і, відклавши їх убік, простягла мені жмутик пуху.

— Цей пух знадобиться тобі для молитовних паличок, — сказала вона. — І трохи пір’я я тобі дам. Ти пришиєш його до свого головного убору.

Вона підвелася й відсунула грати, що загороджували вхід до сусідньої кімнати. Там почувся шерех, потім щось затріщало. Через хвилину пролунав голос Поаню, звернений до змії:

— Годі, годі, не сердься! Це я, твоя прислуга Поаню.

Вона повернулася, тримаючи в руках здоровенну змію. Хвіст змії звисав аж до долівки. Стара від важкої ноші ледве пересувала ноги. Сівши знову біля вогню, вона опустила змію на долівку. Гримуча змія підняла хвоста і підповзла до мене. Я похолов, хотів було схопитися й вибігти, але стара нахилилася, притягла до себе змію і, гладячи її, промовила:

— Ні, ні! Зостанься тут, зі мною.

І змія, ніби зрозумівши слова старої, згорнулася клубком у неї біля ніг. Я бачив, як палали її очі, а вузенького язичка вона то висовувала, то ховала. На довгому хвості стирчали погримки.

Поаню кинула по дрібці священного борошна на всі чотири сторони світу і затягла таку журливу пісню, що в мене мурашки побігли по спині. Потім узяла жмутик орлиного пір’я і почала гладити ним змію по голові. Змія лежала нерухомо, здавалося, вона дуже любить, коли її гладять. Промимривши якесь закляття, Поаню простягла мені пір’я і сказала:

— Тепер ти можеш іти. Про те, що тут бачив, не говори нікому, крім Насітіми і членів Патуабу. Цей обряд я здійснила заради тебе і за згодою Касика Літа. Його звичайно відправляють тільки для дорослих воїнів, але я хотіла нагородити тебе за діла, що їх ти зробив для мене і всіх жителів Поквоге.