Читати книгу - "Декамерон"

― Лихої я думки про них, пошли їм Боже всякого лиха! Кажу тобі так, бо, скільки я бачив, нема там у жодного духовного ні святості, ні побожності, ні благодійності, ні доброго прикладу, нічого такого; зате перелюбство, розкошування, захланність та подібні до них і гірші пороки (як може щось бути гірше) в такій там милості у всіх, що римський двір здався мені не Божим виталищем, а скорше диявольським вертепом. І так я собі думаю, що ваш душпастир, а за ним і вся решта, так уже ревно, так пильно, так старанно намагаються внівець обернути і зо світу згладити християнську релігію, а вони ж повинні бути її підвалиною і опорою. Бачивши ж, що не виходить по-їхньому, що віра ваша раз у раз шириться і сяє все ясніше, розумно мені стає, що Дух святий ― основа і оплот її, що правдивіша вона і святіша понад усі інші віри. Колись я вперто не піддавався на твої вмовляння, а тепер, кажу тобі щиро, ніяка сила не вдержить мене од переходу в християнство. Тож ходімо до церкви, охрести мене там, як велить обряд вашої святої віри.

Джаннотто, який зовсім не того сподівався, почувши сії слова, ― зрадів несказанно. Він пішов із ним до собору Паризької богоматері і попросив тамтешніх кліриків[10] охрестити Аврама, а ті, не гаючись, уволили їхню волю. Джаннотто був йому за хрещеного батька і назвав його Джованні. Згодом він доручив ученим мужам наставити його повністю в нашій вірі, яку він швидко засвоїв і віку свого довікував людиною доброю, достойною і праведною.

Оповідка третя

Єврей Мельхіседек{33} притчею про три персні одвертає велику халепу, що замислив на нього Саладін{34}

Всі вподобали Неїфілину оповідку, і, як вона замовкла, по загаду королеви почала розказувати Філомена:

― Історія, яку оповіла отеє Неїфіла, нагадала мені про небезпечний випадок, що притрапився колись одному євреєві; а що тут уже добре було говорено про Бога та про істинність віри нашої, то ніхто нас не осудить, як ми опустимось тепера до людських подій і вчинків; коли вислухаєте, що вам розповім, то, може, будете обережніші в одповідях на питання, які вам задаватимуться. Тож знайте, любії другині, що як недомисел не раз доводить людей щасливих до тяжкої біди, так і розум рятує мудрого з великих небезпечностей і провадить його певно до тихої пристані. Що дурість од добра веде до лиха, се вірно, і багато є тому прикладів, про які ми не будемо тут зараз говорити, бо проявляються вони повсякдень тисячами. А що мудрість дає пільгу в притузі, се я вам покажу, як обіщалась, коротенькою історійкою.

Саладін, що доблестю своєю не тільки став із незначного чоловіка султаном вавилонським, а й звитяжив не раз королів сарацинських та християнських, витратив увесь свій скарб на війни та на пишноту свою безмірну; от припало якось так, що запотребилась йому притьмом чимала сума грошей і не знав він, де б її так скоро засягти; аж тут став йому на пам'яті багатий єврей на ймення Мельхіседек, що лихварював у Олександрії; той міг би виручити його, аби захотів, але то такий був скупій, що самохіть нічого не дав би, а силоміць видирати не випадало; от і став султан з неволі мізкувати, яким би побитом зарятуватися в єврея, та й надумав, як насильство своє правом заличкувати. Покликав він його перед себе, привітав ласкаво, посадовив та й каже:

― Чоловіче добрий, чув я од людей, що ти тяжко мудрий і знаєшся гаразд на божественних справах; то чи не скажеш ти мені, котора з трьох вір, на твою думку, істинна: юдейська, агарянська[11] чи християнська.

Єврей і справді був мудрий і одразу зміркував, що Саладін хоче впіймати його на слові, щоб причепитися до нього, і побачив, що хоч яку віру поставить він вище над інші, султан все одно свого докаже. Треба було знайти таку одповідь, щоб не вклепатися; Мельхіседек пішов до голови по розум і швидко надумався.

― Володарю, ― мовив він, ― мудре питання завдав єси мені, а щоб сказати, що я про нього думаю, мушу оповісти тобі невеличку притчу, а ти послухай. Коли не помиляюсь (а мені часто про се розказувано), жив у давнину один значний і багатий чоловік, а в того чоловіка в скарбівні серед інших дорогих речей та був собі прегарний коштовний перстень. Бажаючи вшанувати той перстень за його оздобність і коштовність і лишити його на вічні віки в потомності своїй, поклав він, щоб той син, у котрого знайдеться даний од нього перстень, вважався за його спадкоємця, а інші щоб мали його за старшого, шанували й почитували. Той, кому припав перстень, розпорядився тим самим робом, що і його попередник.

За короткий час той перстень перейшов із рук до рук багатьом спадкоємцям і потрапив нарешті до чоловіка, в якого було троє хороших і путящих синів; усі вони добре слухалися батька, і він любив їх рівно усіх трьох. Молодики знали звичай, заведений з перснем, і, хочучи кожний для себе більшої честі, просив якомога старого батька, щоб одписав персня на нього. Статечний чоловік любив усіх трьох однаково і сам не знав, котрому одказати персня, бо пообіщався всім трьом; от, щоб усіх задовольнити, він велів нишком одному золотареві зробити ще два такі самісінькі персні і сам уже не міг одрізнити, котрий із них справжній. Перед смертю він потаємці дав кожному синові по персню. Як помер же батько, то всі троє синів стали допоминатися спадщини і почестей, а як один заперечував право другого, то кожний пред'явив персня на доказ своєї правоти. Що всі персні були однаковісінькі й незмога було розрізнити, которий справжній, то досі так і не вирішено питання, хто ж із них законний батьків спадкоємець. Так само скажу я, володарю, про три закони, які Бог Отець дав трьом народам і про які ти мене питаєш: кожний народ гадає, що він володіє насліддям і правдивим законом і чинить по заповідях його, а которий ним справді володіє ― се таке саме питання, як і з трьома перснями.