Читати книгу - "Привид часу"

— Зате… я важу менше, ніж він! — випалив Март.

— О боги, чого ж ми сперечаємося? — Бруно підняв руки. — Давайте зважуватись!

Хоч яка була напружена обстановка, всі засміялись. Стефан Март оглядівся, злий, червоний, махнув рукою.

— Ану вас усіх! — і вискочив з відсіку.

Хвилин через дві зненацька м’яко хитнулась підлога, почувся віддалений брязкіт.

— Що це? — підхопився Бруно.

— То Стефан! — Летьє вибіг з відсіку.

За ним кинулись інші.

— Не поспішайте! — гукнув Іван. — Ви його вже не наздоженете!

Він піднявся до пульта, увімкнув овальний екран. Кола зірок утворили тунель із блискотливими склепіннями. Там, де тунель сходився, мелькало маленьке темне тіло. Корнєв увімкнув прожектор — тіло блиснуло алмазними прямокутними гранями.

Увійшов пілот і, тримаючи перед очима аркушик паперу, розгублено прочитав:

— «Март зробив свою справу — Март може йти геть. Терпіти не можу прощатись. Не знаю, з ким зустрінусь на Землі». — Тоні зім’яв папірець. — Піжон!

— Як по-дурному все вийшло! — ніяково промовив конструктор Март. — Мені здавалося, що я поводжусь дуже відважно… Тепер мені соромно.

— І таке буває іноді, — зауважив Остап Іскра, — коли люди надто довго відірвані од Землі. Медики-психіатри називають це «порушенням суспільної орієнтації».

— Бачу, медицина зробила великий крок уперед, — усміхнулась Марина Плашек. — Але, по-моєму, Антон Летьє поставив точніший діагноз.

— А Бруно тоді сказав: «От і скінчили суперечку!» — додала Галина.

— От і скінчили суперечку! — сказав фізик.

Усі раптом зрозуміли: сталося. Все вирішено.

Людям, які з дитинства повірили у владу над природою, важко підкоряти свою долю математичним невблаганним законам тієї ж природи. Справа була не в риску — до нього звикли. Їм треба було розлучитись — не просто роз’їхатись і загубитися в світі людей, а розлетітися тут, у чорній пустоті з колючими цятками зірок…

— А я? — почувся з крісла в кутку голос, такий тонкий і тремтячий, що капітана різонув по серцю жаль. — А як же я? Ти полетиш — а я ж як? — Галина спідлоба дивилась на Летьє, і в її великих темно-синіх очах блищали сльози.

Тоні сумно глянув на неї.

— Ти? Невже ти хочеш, щоб я все кинув? Ти цього хочеш?

Галина від його слів опускала голову нижче й нижче.

— Перестань! Перестань, чуєш? — Летьє раптом вискочив із рубки, глухо грюкнувши овальними дверима.

«Ми дерлися по скелях мов одержимі. Зривались і знову лізли. Стрибали через провалля. О, ми виявили тоді куди більше відваги, героїзму, ніж у тих випадках, що описують газети. Тільки про це газети не писали… Ми не встигли. У нього було синє обличчя, вирячені очі і — маленька дірочка в балоні скафандра. Смерть од задухи. Це трапилось на Плутоні за три роки до нашого старту, Галинко. Звали його Максим Лихо. Він теж був пілот, як і я… Не все під силу людині, Галю. Тоді я це зрозумів. Зрозумів, однак не злякався. У цьому, мабуть, і мужність. Я не розкажу цього тобі, щоб розрадити. Чужий досвід ніколи не стане своїм. Нехай у тебе буде власний досвід, Галинко. Хай він навчить тебе мужності, дівчинко…»

За задумом, електромагнітна катапульта мала викидати лише кулі — астродатчики. Та коли обладнували зореліт, Корнєв запропонував змонтувати її в одному блоці з установкою «Засинання — пробудження». На випадок катастрофи, коли корабель неможливо було б урятувати, катапульта автоматично викинула б у простір вморожені у брили льоду тіла астронавтів.

Тепер вона стала в пригоді.

— Ви обережніше, хлопці, — повчала Марина. — А то гармата викине нас з такою силою, що ми порозколюємося на шматки. А потім на Землі нас з Галиною складуть не так.

Вона жартувала. Вона ще знаходила в собі сили жартувати.

Нарешті, все було готове: наповнені водою контейнери встановили в стрічковій обоймі. Затвор електромагнітної гармати розкрився, готовий прийняти перший контейнер з людиною. Корнєв і Бруно зайняли місця коло молекулярних генераторів, націлили параболічні дзеркала на найближчий до катапульти циліндр. Летьє стояв біля пульта гармати.

Зникли усмішки, не чути було ні жартів, ні розмов. Корнєв до болю стиснув щелепи і не наважувався розціпити їх. «Треба щось сказати! Неодмінно…» Він боявся, що голос не послухається, затремтить і почнеться казна-що. Нарешті, видавив з себе:

— Н-ну… До зустрічі… Ми ще побачимось. Ви, певно, будете на Землі раніше за нас, — і з жахом зрозумів, що сказав зовсім не те.

— Іване! — Марина кинулась до нього, обняла гарячими руками і почала швидко цілувати його обличчя.

— Маринко… Годі, не треба, — голос Корнєва недобре затремтів. — Перестань, прошу тебе, — він розняв її руки. — Іди.

Галина теж рвонулась до Летьє, але, зустрівши його напружений, сухий і холодний погляд, знітилась… Бруно по черзі мовчки обняв астронавтів, одійшов до генератора.

Капітан опанував себе, наказав спокійно і владно:

— Роздягтися і в контейнери!

Зайва вода вихлюпнулась, на підлозі утворилися калюжі.

Астронавти стояли по шию у воді. Вода заломлювала їхні тіла — голови здавались відокремленими од тулуба.

— Галино Крон, готуйся.

— До побачення, товариші! До побачення, Тоні!

Голова Галини пішла під воду. Корнєв і Бруно одночасно натиснули кнопки генераторів — на них війнуло теплом. Це миттю виділилась у вигляді інфрачервоного випромінювання вся теплова енергія води і тіла дівчини. А вже через секунду повіяло холодом, контейнер обріс колючим інеєм.

— До побачення, Галинко… — тихо сказав пілот.

Почекавши трохи, він перекинув важельок. Далі катапульта діяла сама: брязнувши, пересунулась обойма, контейнер ліг у затвор гармати, плоска штанга подала його трохи вгору. Удар магнітного поля, що відбився поштовхом у підлозі, викинув радіоінженера Галину Крон у космос.

— Марино Плашек, готуйсь!

— До побачення, Іване! До зустрічі, товариші!

Жінка замовкла.

«І що ж далі?» — хотів спитати Остап Іскра, але спохватився… Далі — нічого. «Нічого» тривало п’ятдесят років, поки Марина Плашек знову відкрила свої прекрасні сірі очі тут, в Астрограді.

Було вже запівніч. Автомат міської освітлювальної сітки одну за одною вимикав шеренги білих вуличних вогнів. Здавалося, ніч стирає світні лінії міста. Незабаром лишились тільки червоні сигнали на радіощоглах, де-не-де світилось у вікнах будинків, та зорі сяяли на небі.

«Як допомогти тим трьом? Адже експедиція в аварійних умовах… — розмірковував Іскра. — Послати зустрічний зореліт? Розминуться. Та й що це дасть? Зв’язатися? Неможливо, поки не підлетять хоч на два парсеки ближче. Лишається тільки вірити і чекати. Якщо все йшло нормально, то через три-чотири роки вони будуть тут. Треба встановити глибоке спостереження цього сектора простору».

— Дивіться! — Галина показала рукою.

Там,