Читати книгу - "Бронзовий чорт"

– Ну що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти? – запитав Толкунов. – Чи гратимемо в мовчанку?

Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього тіпалася.

– Ти, Стьопо, розкажи все, – підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. – Ти розкажи, може, й пом'якшення вийде.

– Яке вже пом'якшення… – нараз мало не заплакав хлопець. – Кінець мені, тьотю, і вибачте, що вас зганьбив.

– Ви, тьотю, відійдіть, – наказав Толкунов. – Бо з заарештованими спілкуватися не дозволено.

– Племінник же він!

– Ворог! – різко кинув Толкунов. – Німецький диверсант.

– А якщо він сам…

– Сам – інша справа, але ж не сам, ми його взяли.

– Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?

– Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! – мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова й сказав нерішуче:

– А що я можу?

Капітан підійшов до нього мало не впритул.

– Відповідай швидко й правдиво, – наказав. – Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.

Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:

– Я скажу… Я все скажу!

– Прізвище?

– Олексюк.

– Ім'я?

– Степан.

– Скільки вас було?

– Троє.

– Де інші?

– Ми домовились через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.

– Яке мали завдання?

– Знав тільки старший.

– Хто він?

– Ми всі з розвідшколи…

Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа німецьких диверсантів.

– Прізвище двох інших?

– У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.

– У нашій формі?

– Так. Харитонов – старший лейтенант, Власюк – як і я.

– Мають документи на чиї прізвища?

– Старший – Горохов, а Власюк – Васильченко.

– Ще раз подумай, для тебе це дуже важливо, яке завдання одержали?

– Чесно кажу: знає тільки Харитонов.

– Опиши його зовнішність.

– Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім чи сімдесят. Гостроносий, чорнявий. Він, якщо день не поголиться, чорний, як чорт.

– Власюк – радист?

– Так.

– Опиши його.

– Лисуватий, попереду в нього залисини. Середній він, ні чорний, ні білявий.

– Шатен?

– Точно. І ніс качиний. Казав, боксом займався і розплющили.

– Що мусили тут зробити?

– Я ж казав: тільки Харитонов…

– Ти мені зуби не заговорюй!

– Я сказав усе.

– Хто проводжав на завдання?

– Лейтенант Кнаппе.

Все було правильно, прізвище лейтенанта Кнаппе фігурувало й раніше, коли закидали диверсантів на наш бік.

– Ти родом звідки? Із Жашковичів? Олексюк похитав головою:

– З Квасова. П'ятнадцять верст звідси.

– І тебе закинули сюди як місцевого?

– Так.

– Ти невдало приземлився, закопав парашут у байраці, потім зустрівся з двома іншими?

– Вони самі знайшли мене.

– І кинули напризволяще?

– Сказали, що зустрінемося на базарі в Ковелі. Через два дні, коли оклигаю.

– Знають, де ти?

– Так.

– А вони де?

– Не сказали.

Зрештою, все було ймовірне: агент з пошкодженою ногою вибув із гри, можливо, старший групи списав його зовсім, але ж Олексюк місцевий, знає, судячи з усього, тутешні ліси як свої п'ять пальців, мабуть, його відібрали спеціально для виконання саме цього завдання, а тоді…

Капітан відкликав Бобрьонка, який сидів поруч і стежив, як управно веде допит Толкунов.

– Ну, що? – запитав.

– Сказав усе.

– Вважаєш?

– Треба вести до Карого, там допитаємо ще раз.

– На базар пустимо?

– Я – за.

– І я. Він нікуди не дінеться.

– Було б добре, якби ті двоє прийшли.

Толкунов розвів руками. Тут ніхто нічого не може гарантувати, звичайно, все залежить від досвіду та інтуїції двох інших агентів.

їм потрібна людина, яка добре знає тутешні ліси, – можуть і ризикнути. Але тепер все одно рано чи пізно їх візьмуть. Правда, напевно, мають ще комплект документів, однак відомі їхні прикмети, коли Олексюк не збрехав…

Навряд чи збрехав, і треба швидше повідомити Карого. Рація у «вілісі», а Віктор зупинився за кілометр. Але що таке кілометр для тренованої людини?

– Я до машини, – мовив Толкунов і швидко попростував галявиною.

Корова ремиґала в хліві, пахло гноєм, Юрка, який виріс у місті, запах гною дратував, він борсався на сіні й не міг заснути. Сотник Муха невдоволено пробуркотів:

– Крутишся, як муха в окропі…

Видно, він забув, що сам тепер називається Мухою, Юрко тіїхо засміявся, сотник нарешті збагнув, якої помилки припустився, й невдоволено засопів.

– А вам до окропу не хочеться, друже сотнику? – знущально запитав Юрко.

– Ти, Гімназисте, знай, з ким розмовляєш!

– З великим паном.

– Пан не пан, а тільки раз тебе цюкну, то вже й фертик по тобі…

– Не маєте права, друже сотнику.

– Це ж чому? Я тут усі права маю.

– Без мене не впораєтесь.

– А ти нахабний, – раптом розізлився Муха.

– Не нахабний, а розумний.

– Вже казав, що маєш світлу голову.

– А ні?

– Базікало.

– Не базікало, а ваш ідейний помічник. Комісар, так би мовити по- червоному.

– Ти мені таких слів не кажи. Мені від них стріляти хочеться.

– Ви й без них, друже сотнику…

– Так, – несподівано швидко погодився Муха, – без слів краще. Натиснеш на гашетку й строчиш! Файно!

Юрко промовчав, сотник полежав трохи, уявивши, як від його шмайсера падають люди, й вів далі:

– Ну, добре, я людина, скажімо, неодукована, але хазяїн. Знаєш, скільки землі мав?

– Звідки ж?

– Двадцять моргів.

– Ого!

– За двадцять моргів і воювати можна, – задоволено засміявся сотник, – а ти за що? От чого ти прийшов до організації?

– Вам що, освічені не потрібні?

– Баламкати кожен може…

– Це я – баламкаю! – не на жарт образився Юрко. – А хочете знати, я до ОУН пішов по справедливість. Поляки нас до університету не пускали, німці також… Та й годі про університет казати, я гімназію як скінчив? Чудом.

– То зараз, може, до більшовиків повернешся? – не без єхидства запитав сотник. – Вони, кажуть, гімназії поновили.

Юрко згадав Катрю та їхню умову – якби міг, сьогодні ж подався б до Ковеля, але відповів невизначено:

– Це ще треба перевірити, які там ті гімназії…

– А якщо справжні?

Юрко відчув підводний риф у цьому запитанні й сказав зовсім не те, що хотілося:

– Більшовицька наука…

– А тобі її не хочеться?

– Скажіть, друже сотнику, у вас діти є? – несподівано перевів розмову на інше Юрко.

– Синові тринадцять років.

– Де він?

– У Рівному з жінкою.

– Учиться?

– Звичайно.

– Отже, більшовицької науки набирається.

– Арифметика – вона для всіх: і для нас, і для червоних. Підросте, тоді подивимось. Ми