Читати книгу - "Чарівні створіння"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Грейс Енн, не так ти розказуєш, — втрутилася тітка Пруденс. — Сайлас Рейвенвуд був надзвичайно ексцентричний і злющий, як ті морози. А у домі в них узагалі бозна-що коїлося: ночами в них горіло світло, і весь час ходив якийсь чоловік у високому чорному капелюсі.
— І вовк! Про вовка розкажи.
Ой, про того вовка чи собаку й розповідати не треба було. Я сам його бачив. Але ж собаки так довго не живуть — це не міг бути той самий пес!
— Ага, Сайлас і вовка тримав. Точнісінько як собаку! — похитала головою тітка Мерсі.
— Але ж бідні ті хлопчики! Вони весь час поневірялися між матір’ю і батьком, а він їх не жалував узагалі. То бив, то нікуди не випускав. Навіть до школи.
— Може, ось чому Мейкон Рейвенвуд ніколи не виходить з дому, — сказав я.
— Та виходить він, — махнула на мене рукою тітка Мерсі. — Я його сотню разів бачила біля ДАРу, увечері якраз, — упевнено сказала вона.
Таке з Сестрами траплялося завжди: півдня вони проводили при тямі, але ж це тільки півдня. Я ніколи не чув, аби бодай одна жива душа бачила Мейкона Рейвенвуда, і мені мало вірилося, щоб він ходив до ДАР роздивлятися облізлі стіни й теревенити з місіс Лінкольн.
Тітка Грейс уважніше придивилася до медальйона на світлі.
— Одне можу сказати — ця хустинка належала Суллі Тредо. Її ще називали Сулла Провидиця. Люди казали, що вона віщує по картах долю.
— Яких картах? Таро? — запитав я.
— А що, є інші карти?
— Ну, гральні є. І карти світу, і мінних полів… — міркувала уголос тітка Мерсі.
— А як ви знаєте, що це її хустинка?
— Ну ось бачиш — у куточку вишиті її ініціали, — відповіла бабця, показуючи мені літери і вишиту під ними маленьку пташку. — Це була її мітка.
— Її мітка?
— Ворожки тоді всі мали якусь мітку. У них колоди карт були краплені, щоб бува їх хто собі не потягнув. Бо для ворожки карти — це все, я точно знаю, — сказала Тельма, сплюнувши з точністю меткого стрільця в урну в кутку кімнати.
Тредо. Це ж Аммине прізвище.
— То це Аммина родичка?
— Звісно. Вона її прапрабабуся.
— А що це за ініціали на медальйоні — ІКВ і ЖКД? Ви про них щось знаєте?
Багато я захотів. Не пам’ятаю, коли востаннє Сестри так довго були при пам’яті.
— Ти що, знущаєшся зі старої жінки, Ітане Вейт?
— Ні, мем.
— ІКВ — це Ітан Картер Вейт, твій двоюрідний прапрапрадід чи навіть пра-пра-прапрадід.
— Так, з математикою в тебе завжди були проблеми, — перебила її тітка Пруденс.
— У будь-якому разі Ітан Картер Вейт — це брат Елліса.
— Брата Елліса Вейта звали Лоусон, а не Ітан. Тому в мене й друге ім’я таке.
— У Елліса Вейта було два брати — Ітан і Лоусон. Тебе назвали на честь них обох Ітаном Лоусоном.
Я намагався подумки відтворити наше родинне дерево, адже бачив його сто разів. Свій родовід на Півдні знає кожна родина. Однак пригадати ім’я Ітана Картера Вейта на тому аркуші, що висів у рамочці на нашій кухні, я не міг. Певно, я все-таки переоцінив здатність тітки Грейс до об’єктивних суджень.
Мабуть, вигляд я мав досить недовірливий, бо за мить тітка Пруденс підвелася зі стільця і сказала:
— У мене є родинне дерево Бейтів у книзі родоводу. Я відстежувала історію усіх Сестер Конфедерації.
«Сестри Конфедерації» — це ще одна організація типу ДАР; трохи менше, але таке ж малоприємне відлуння війни, щось на зразок гуртка за інтересами. Останнім часом члени СК займалися тільки тим, що збирали свої генеалогічні дані для документальних фільмів про війну і серіальчиків типу «Синє і сіре»[8].
— Ось воно, — повернулася на кухню тітка Пруденс. Вона причовгала з величезним альбомом у шкіряній палітурці, з якого стирчав пожовклий папір і старі світлини. Щойно вона перегорнула кілька сторінок, як на підлогу посипалися газетні вирізки і клаптики паперу.
— Ось поглянь… О, Бертон Фрі, мій третій чоловік. Ну хіба ж він не найвродливіший з усіх, з ким я мала шлюб? — запитала вона, показуючи нам потріскане фото.
— Пруденс Джейн, не відволікайся. Ти ж не хочеш, аби хлопець вирішив, що ми вже все забули, — нетерпляче зауважила тітка Грейс.
— Ось, одразу після дерева Стетемів.
Я втупився в добре відомі мені імена з родоводу на кухні.
Але тут було ім’я, якого я на нашому дереві не бачив — Ітан Картер Вейт. Чому в Сестер збереглася інша версія? Я знав, кому мав вірити, і доказ цьому тримав у руках: медальйон, загорнутий у хустинку, яка належала ворожці сто п’ятдесят років тому.
— А чому його немає у нашому фамільному древі?
— Так майже усі родоводи Півдня брешуть, але я дивуюся, що він є бодай на одному родоводі, — відповіла тітка Грейс, згорнувши альбом і випустивши у повітря клуб пилу.
— Це все завдяки мені. Аби не я, то його б ім’я взагалі не збереглося, — гордо усміхнулася тітка Пруденс вставними щелепами.
Я мав почути від них вичерпну відповідь.
— Тітко Пруденс, чому його немає у нашому фамільному древі?
— Бо він дезертир.
— Тобто? — не зрозумів я.
— Боже, чого вони вас учать у тих новомодних школах? — дорікнула тітка Грейс, доїдаючи з пакета солоні кренделики.
— Дезертири — це конфедерати, які втекли з-під командування генерала Лі.
Напевне, я мав спантеличений вигляд, бо тітка Пруденс почала пояснювати:
— Під час війни на Півдні було два види солдатів — ті, хто щиро підтримував Конфедерацію, і ті, кого змусили йти на фронт, — тітка Пруденс підвелася, підійшла до столу і почала ходити по кухні, як учитель історії, що розповідає нову тему. — До 1865 року армію Лі розбили вщерть; солдати голодували, їх залишилося дуже мало. Подейкували, що повстанці почали втрачати віру, тож вони просто взяли і пішли зі своїх загонів. Ітан Картер був одним з них. От він і став дезертиром.
Сестри схилили голови так, ніби не мали снаги нести тягар такої ганьби.
— То ви кажете, що його викреслили з фамільного древа, бо він не хотів помирати з голоду й боротися невідомо за що на боці переможених?
— З одного боку, так.
— Більшої нісенітниці я в житті не чув.
Тітка Грейс зіскочила зі стільця… якщо столітня бабуся взагалі може зіскочити.
— Шануйся, Ітане. Родовід змінили задовго до того, як ми народилися!
— Пробачте, мем.
Вона розправила спідницю і знову сіла.
— То чому ж мене
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівні створіння», після закриття браузера.