Читати книгу - "На скрижалях історії"

Найбільше новин можна почути недільного дня в церкві, бо в будні дні всі зайняті працею, не до балачок. У буйному розпалі добігає кінця погожа осінь. Починає сипатися з низького неба колючий сніжок, тихо дзвонить у віконце хати.

Кілька років по тому, як сім'я вербівського коваля перебралася в нову хату, лелеки більше не селяться в їхньому подвір'ї. Може, через те щастя й зрадлива доля почали обходити рід Харченків манівцями.

У грудні 1916 року Івану вручили повістку: з'явитися в Чигиринську повітову військову присутність. Мама почала збирати харчі й одяг у далеку дорогу. А він метикує, як буде прощатися з рідними? Хоч би не заплакати. Є в нього дівчина Маша Масичова. Тривалий час уже втоптує стежку до її двору. Чи прийде проводжати? Чи чекатиме з війни?

Щемить серце в Івана... Урвалися його молодіжні сільські гулянки, безтурботне парубоцьке життя. У Вербівці неодружена молодь збиралася на цілу ніч на вечорниці-досвітки вдома у вдовички, яка мала назирати за ними. Тут вони їли, пили, дівчата вишивали й співали пісень, хлопці грали в карти й підспівували дівчатам. Обов'язково серед них був гармоніст і починалися танці. А потім, гралися в притули, діл застилали соломою й вкладалися парами «ночувати», «говорити до зорі». У темряві пари могли телесуватися, але «збити вінок» чи «калину ламати» не дозволялося.

Господиня хати вешталася й слідкувала. Які б у кого не заподіялися кортячки й свербіння, не допускала процесу давання, а лише обійми, поцілунки й пустотливе секеляння. Так було заведено, близько до себе дівчата парубків не підпускали, аж до весілля, аби вмів шанувати свою дружину за те, що вона цнотлива — «з калиною», а не «прогуляна». Хоча траплялося, що й на досвітках заходили дівчата в тяж.

Зготовила мама вранці поснідати. Сіла сім'я до столу, а на думці в кожного лише одне, чи знову зустрінуться чи побачаться взагалі? Змовили молитву крізь сльози, наче когось ховали. А коли Іван виходив із хати на подвір'я, мама заголосила:

— Хай відступляться на твоєму шляху, синку, вогонь і води, хай пронесе тебе мимо прірв і драговин, хай не дотягнеться до тебе ні лихе око, ні рука ворожа! Аби ти ніколи на зле місце не ступав!

Старости Вербівки й сусідніх сіл добули для новобранців хороших санних підвід. У царині села зібралось проводжати їх усе село, а окрім того тут зупинились новобранці з інших навколишніх сіл. Так проводжали всіх мобілізованих на війну. Неньки цілували синів, дівчата шепотіли останні пестливі слова своїм коханим. Мама віддала Іванові торбинку з домашнього небіленого полотна, мовила:

— Там трохи сала й коржики, більше нічого дати, а рушничок то Марія вишивала, буде тобі на згадку.

Батько дав три карбованці сріблом і дядько Корній карбованця. Він привіз Іванові з фронту, неоціненний скарб: «Історію України-Русі» М. Аркаса, «Кобзар» Т. Г. Шевченка, два томи Яворницького, які прихопив, коли в Львові громили бібліотеку. Не встиг ще хлопець їх прочитати.

По телепинській дорозі з піснями приїхали новобранці з інших сіл. З ними прибув і волосний старшина з медаллю на грудях. Відразу гукнув:

— Ану, підводи з новобранцями, рушай, бо до Чигирина шістдесят верст.

До Івана підбігли сестри, він зо всіма почоломкався. За лічені хвилини валка зрушила з місця й скигливо заскрипівши на морозі полоззями, поповзла вужаком за саньми старости. У молочно-димних, імлистих притясминських обіччях відбивалися вистуки кінських копит, пускалася тихо пороша на землю, поколювала голчастою памороззю. Снігосійний простір навівав дрімоту. Усю дорогу їхали мовчки.

Повітовий центр Чигирин від напливу люду ізусюд виглядає як сорочинський ярмарок. Тут гамірно, говірко. У воїнського начальника всіх оглянули, розділили по командах. Дали обідати посеред двору, на столах збитих нашвидкуруч із неструганих дощок. Отримали на дорогу харчові пайки. Згодом, під командою старшого унтер-офіцера й єфрейтора, новобранці помаршували на станцію Фундукліївку, кілометрів двадцять від Чигирина. Тепер вони цілком підлягають своєму начальнику москалю — старшому унтер-офіцерові й навіть єфрейторові. На станції ввечері погрузились у теплушки, пристосовані для перевезення солдат, і рушили в дорогу. Уже знають, що повезуть їх у Саратовську губернію. Вербівчани попали в одну теплушку, не було з ними лише одного Галушки Івана, якого призначили ще в Чигирині в іншу команду, нібито гвардійську.

Приїхали в Саратовщину й розташувалися в місті Аткарську. Зима, сніги, ударили морози. Помістили всіх у приміщенні кінотеатру «Радій». Двоповерхові нари, у приміщенні тепло, півтораметровий портрет царя Миколи II на стіні. Зранку новобранців вишикували надворі, перелічили.

— Може в кого є скарги чи в дорозі що трапилося? — запитав офіцер.

Семен Костенко, товариш Івана, підняв руку.

— Кажи, що там у тебе?

— Супроводжуючий унтер-офіцер для чогось зібрав по карбованцю з кожного новобранця...

Крижані очі в офіцера заворушилися лиховісно:

— Зараз він ці гроші вам поверне, — відповів він і гукнув: — Роздай гроші, Чесалін, зараз же по списку...

Той скривився, як середа на п'ятницю, його буцмате лице вкрилось червенем, вирячився очманіло на Семена, як баран на нові ворота, переступив із ноги на ногу, але змушений був винести чемоданчик і почав повертати новобранцям гроші, які він із них зібрав.

Аткарськ — місто невелике, але гарнізон тут досить значний. За містом у степу побудовані бараки для запасного полку та й