Читати книгу - "На скрижалях історії"

в самому місті багато будинків пристосували під військові об'єкти. Є тут і козацька частина, яка виїжджає на муштру на мохнатих низеньких конях. Усі вершники азіатського типу — косоокі. Новоприбулих розділили поротно. Дістали призначення в навчальну команду вчитися на унтер-офіцерський склад для армії Семен Костенко, Іван і ще четверо з сусідніх сіл. Видали обмундирування, поставили на котлове забезпечення. Носять новобранці погони, обшиті штрих-пунктирним кантом. Вони — вільновизначені.

Уже зима запанувала на степових безмежжях Саратовщини. Розгулюють на роздоллях завірюхи й колючі вітри. Засніжило-завіхолило, випали глибокі сніги. Стогнуть береги закутої в кригу річки Медведиці притоки Волги. Поволі підступають різдвяні морози. Жально поскрипуючи перемерзлим гіллям, шумлять-гудуть за вікнами дерева.

Уперше в своєму житті зустрічає Іван Різдво Христове не вдома в батьківській хаті, а сам, у далекій чужині. Заступив у наряд, а на душі тоскно. Думки біжать через голову, як мчать через степ дикі коні: ледве встигає Іван їх ловити. Але й зловлені вони стрімко вириваються з його рук і мчать кудись стрімголов... Заплющив очі й повіяло на нього теплом далекого часу. Бачить: біжать через вербівський степ кентаври з його обличчям. Знайому мелодію вибиває тупіт їх копит і вона нагадує Іванові щось таке рідне, щемно-тепле й далеке... Світ найяскравіше відчувається все-таки в босоногому дитинстві. Згадалася Україна, рідне село Вербівка, різдвяні свята й розповіді діда про староукраїнські звичаї... Споконвіку в Україні люди в цей день словами й ділами своїми, різними магічними діями, усією обстановкою намагаються створити ілюзію багатства, мирного, спокійного й щасливого життя в своїй домівці.

І тут же в Івановій свідомості прорізаються нові живі картинки: батьківська хата, мерехтять миттєвості з минулого. Поволі вкутує його срібним димом тепло спогадів і дитинства, куди вже не повернешся, хіба що в думках і снах. Постає мамин образ. Її невсипущі руки роблять усе самі, вергають рогачами горшки в печі, доять корову, перуть, тчуть, доглядають і обшивають дітей, порають ниву.

IV

Удосвіта, коли новий день сріблястим проблиском ще тільки намагається зазирнути до хати крізь помережані морозом шибки, мама, тричі перехрестившись, стає до сонця обличчям і викресає «новий вогонь». Розпалює ним у печі дванадцять полін, які припасла й висушувала спеціально для цього впродовж дванадцяти днів останнього місяця. Тісто на хліб підійшло добре й дражливо пахне на всю хату.

Коли в печі запалахкотіли, потріскуючи, сухі дрова, а черінь задихала, запашіла гарячінню, мама пов'язується хусткою й засукавши рукава заходиться готувати дванадцять страв для свят-вечері. Узвар наставила, варить квасолю, горох, смажить рибу, капусту, розкачує варяниці, наліплює вареників, готує гриби, бараболю, гречану кашу на конопляному молоці, начинює пшоном голубці, пече макові коржі, з товченої пшениці варить кутю. Мамі допомагають діти, а старша дочка Марія — найбільше.

Вечерю треба зробити хоч і багатою, але пісною й мама використовує в ній плоди городу й поля, які є найголовнішими, ніби звітує новому рокові за минулорічний достаток. У цей час батько напоює худобу, дає їй пахучого свіжого сіна, підстеляє свіжої соломи. Потім одкидає сніг від хати, розчищає стежку до кузні й уважно оглядає все домашнє господарство.

Усе, що є в дворі, повинно урочисто зустріти святвечір на своєму місці. Удома треба бути всій родині.

— Спаси Боже, — як казав дід Андрій, — цієї ночі заночувати не вдома, будеш потім цілий рік валандатись десь по світах. Боже борони з ким-небудь сварку затіяти цього дня! Насупроти, з ворогами треба помиритися, щоб у домівці й поза нею було мирно в новому році.

Згадав Іван, як колись, дід переповідав стародавнє українське повір'я:

— На святвечір на таємну вечерю до своїх матерів злітаються духи всіх забутих і пропалих безвісти дітей, мертвих і живих, і перешкодити цьому не можуть ніякі мури кам'яні й брами залізні, ніякі кордони й відстані.

Перед святвечором не снідають і не обідають. У приготуваннях і турботах збігає весь день. Батько в таких випадках примовляє:

— Їсти — не спати, можна підождати.

Хіба що дітям, мама дозволяє перекусити, правда лише вже аж пополудні.

Ось уже й сонечко починає влягатися спати. Батько, засніжений, білий, пухнастий, здійснює давній обряд, який засвідчує те, з якою великою шаною й повагою ставилися пращури до свого родоводу. Він разом із запахом сіна та кузні вносить до хати сніп жита — діда-дідуха, що його забирали з поля з останнім снопом. Це дідівський дух, чи дух дідів, тобто всіх попередників роду, а ще він символізує багатий урожай.

Батько переступає поріг, скидає шапку, вітається до мами:

— Дай Боже здоров'я! — ніби сьогодні зайшов до хати вперше.

— Боже поможи, — відповідає йому мама у відповідь. — А несеш що?

— Злато, щоб жили ми весь рік богато! — каже батько, ставши посеред хати. Він хреститься й промовляючи до родини, віншує:

— Вас віншую з цим вечором святим, щастя вам, щоб у щасті святкувалося вам, не полишало добре здоров'я й дочекалися ви наступних свят — від ста років до ста років, поки Бог нам вік назначить!

Батько повище піднімає дідуха над столом і встановлює під образами на покуті. Перев'язавши його залізним ланцюгом і поклавши поряд ярмо, хомут і чепіги від плуга, закінчує приготування символічного хатнього вівтаря. Дідух повинен стояти в куті до Щедрого вечора. З кутного бога роблять шапку Василеві — нареченому Маланки. Мама накриває все це, добутою з старої скрині, новою білою скатертиною — від злої сили.

Після цього батько виходить надвір і вносить у хату оберемок лісового сіна з соломою. Розтрушує по долівці, а лісове сіно, яке прозивають — бабою, розділяє навпіл. З більшої частини вкладає під столом копичку, а