Читати книгу - "Так, але…"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За совєтів вона ще раз спробувала університет, вступивши у 1939 році на кримінологію. Але прийшли німці, і радянська наука щасливо закінчилася. Після війни вона обачно вирішила покинути рідний Львів, надто багатьох вона добре знала, багато хто знав про неї. У Станиславові вона нарешті одружилася з дивним чоловіком, старшим на двадцять років, видатним лікарем, який уже відбув слідство і катування, після чого був відпущений, бо трошки здурів, тож не міг бути корисним. Ще десять років вони прожили разом, але всі ці роки чоловік жодного разу не виходив з дому.
А Мірі далі було все цікаво. Вона стала завсідницею нововідкритої книгарні «Дружба», де продавалися книги мовами різних соціалістичних країн. Страшенно мало витрачала на себе, але зібрала кілька тисяч серйозних книжок — від помології до фізіології смаку, а передовсім історичний нонфікшн. Вона листувалася з квітникарями пів світу, обмінюючись із ними всіляким насінням. Вона все робила цікаво, чудесно і трохи не так, як зазвичай прийнято. З нею любили говорити різні люди, але всі її трішки жаліли, вважаючи, що змарнувався такий ориґінальний талант.
А ми з братом не жаліли. Вона нас виховувала, себто з нами розмовляла, і ми довший час думали, що всі люди більш-менш такі. Життя видавалося незбагненно цікавим. Усе, що я знаю, не забуваючи, — від неї. Вона моє мірило. І мій найгостріший заочний критик. Якось ми з братом — після якихось засекречених у ті часи оповідей про тридцяті — дуже патетично запитали: тож які найголовніші риси галицької інтеліґенції тих часів? Тета Міра якось дуже дитячо і весело відповіла: обмеженість, духовне лінивство і разючий анальфабетизм. Це ж і про мене, думаю я, хоч і минуло стільки часу.
Скорочена історія світлаКолись, перекладаючи Мілоша, я надовго перейнявся однією його фразою про те, що навіть мить усвідомлення нас ніколи не змінить. Це було ударом, причиною гіркоти і того, що можна назвати екзистенційним жахом. Бо досі я думав, що вся справа якраз у тій миті, коли приходить усвідомлення, якого вже неможливо позбутися. В осяянні, в просвітлінні, яке не минає. Тяжко було прийняти зворотне. Але старий поет мав рацію, може, це була його найбільша і найгіркіша рація: спалах нічого не значить. Тобто значить, але тільки те, що стався спалах.
Реальність — це освітлення. Від рівня і способу освітлення залежить те, що є, і те, чого нема. Недаремно більшість мозку працює від ока, яке є шлюзом, крізь який проходить світло. Дійсність — це різні способи долання темряви, тобто поширення світла. Тож спалах є короткочасним дуже сильним освітленням, яке блискавично переходить у темінь. І усвідомлення зникають і забуваються, і герої помирають, і око неспроможне сприйняти того, що не вкладається у його можливості сприйняття, а тому не існує.
Але — знову каже Мілош — відокремлене існування позбавляє нас світла. Додаючи, що це речення можна читати в обидва боки. Світла позбавляє нас відокремлене існування. Якщо так, то не усвідомлення, не осяяння, не просвітлення є суттєвим, а спосіб передачі світла. Самовартісна система донорно-акцепторних зв’язків, яка забезпечує взаємоосвітлення.
В такому разі можна подивитися на всі сенси у світлі теорії світла. Повірити, що земне буття є порцією і мірою поширення абсолютного світла. А сенсом існування тілесної матерії — здатність бути провідником. Призначенням — приймати і передавати. Долею — вроджена даність, складна сукупність показників, яка забезпечує ту чи іншу пропускну здатність світла. Параметри, з яких не вискочиш. Тоді вільним вибором, тим, який базується на долі і долею обмежений, є прагнення до повноти освітлення. Що уподібнює нас до чесності рослин — узяти максимум світла, яке є всюди, яке є всім, і перетворити його на той тип світлової енергії, який можна віддати.
А все інше — суєта суєт і всячеськая суєта. Все згасне, бо не ми є джерелами світла. А якщо це не наше, то чим ми можемо хизуватися? Повнота життя вимірюється тільки кількістю переданого світла, пронесеного через темряву. Через цю темряву світло є переважно дрібним, розпорошеним, розсіяним — таким ми його бачимо. І не можемо нічого іншого, нічого більшого, нічого меншого, як лиш його збирати, вихоплювати, конденсувати і віддзеркалювати, рефлектувати, передавати далі, на інші слабо освітлені поверхні, які готові до прийому нашого пучка, у цей самий час так само щось визбируючи і переправляючи в наш бік. Як у простій дитячій грі у перекидання м’ячем або камінчиком.
Як бути з псом. Зрештою, усі чини і вчинки тільки заради цього і мали би робитися. Усі любові, близькості, слова, мовчання, жести і міни. Усі застосування тіл і мозків, які на них живуть. Зрештою, уся історія — це схема передачі світла. Нічого більше не є таким, що було, є і буде. Тільки освітлення є реальністю. А вдячність — єдиним відчутним наслідком реальності.
У такому випадку і з усвідомленнями не все так гірко. Вони можуть змінювати, якщо спалах зуміти передати. Якщо не існувати відокремлено, що позбавляє нас світла.
День святого ФранцискаЦілком може бути, що я це роблю через святого Франциска. Бо якраз був його день — четвертого жовтня. Цей день особливий тим, що до всіх церков католицького світу мають право заходити всілякі звірі. В той день їх не можна туди не пустити. Звірі, в яких є душа, трохи інша, але душа, пробують на німо поговорити з тим, хто їх вислухає.
Загалом я не люблю такого літературного прийому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Так, але…», після закриття браузера.