Читати книгу - "Імперіум"

них готика залишилася невідомою, так само як і ренесансний стиль; замість цього вони відтворювали абсолютно дивні естетичні міри, які диктували їм, що запаморочливі стіни й вежі потрібно зводити саме так, а не інакше. Аеростати всіх мислимих кольорів та форм заповнювали небо над тими містами, осяяними барвистими променями. Витончені тварини, схожі на наших земних оленів, паслися перед міськими воротами без страху, що містяни їх упіймають і з'їдять. Ось тільки людей Енґельгардт ніде не бачив, вони не трапилися йому жодного разу. Інколи цей світ ще являвся йому в нічних сновидіннях, і тоді він прокидався з почуттям майже болісної туги, сповнений прагненням повернутися туди.

Уранці Енґельгардт вирушив на пляж і, театрально постукавши у двері пальмової хижки Аукенса, розбудив свого супутника словами, мабуть, надто виразно забарвленими німецьким акцентом: «В долині лотосових мрій нам жити без турбот, забувши про весь рід людський, а кожен — наче Бог». Аукенс прокинувся, перелякавшись, як був голий підхопився з піщаного ложа, протираючи сонні очі, важко віддихався і, прибираючи неслухняні кучері з лоба, продекламував далі відому поему Теннісона: «І вигукнув тоді один: “Нема нам вороття!” — За ним ридали всі: “Нам дім не бачити повік, тепер наш острів назавжди в бурхливих хвилях зник”».

Вони голосно пирснули зо сміху, позбавляючи ці святі рядки серйозності, поплескали на знак привітання один одного по плечах, викрикуючи, що лотос треба замінити на кокос, а потім голі з радісними вигуками побігли у воду. Аукенс, сміючись, схопив Енґельгардта за руку; той знехотя дозволив, відчувши в цьому непоштивість і фальш. Аукенс загалом сподівався, що, як гість ордену, спатиме в Енґельгардтовому будинку, однак той запропонував йому ту хижку з пальмового листя трохи віддалік, де наш герой спав у свою першу ніч на Кабаконі. Так Енґельгардт вирішив, коли під час ранкової прогулянки узбережжям почув від Аукенса, що, мовляв, до свободи вираження духу тією ж мірою належить і свобода вияву статевого потягу.

Що він має на увазі, поцікавився Енґельгардт. Молодий відвідувач відповів, що він є прихильником чоловічого кохання, одного разу він спробував і з гельґоландською служницею, однак швидко усвідомив, що насолоджуватися може лише чоловічим тілом. Ще вегетаріанець Плутарх вважав чоловічу любов вираженням найвищого піднесення цивілізації; через усю історію проходять співані на славу хлопчиків оди, філістерське тлумачення яких можна пояснити лише тисячолітньою манірністю; подолання цього Аукенс і вважає своєю високою метою. Гомосексуальність — це істинний властиво чоловічий стан, а любов до жінки є абсурдною помилкою природи.

Він, Аукенс, у серпні минулого року після тривалої подорожі гельґоландським нагір'ям, під час якої спостерігав, як морські чайки нерухомо зависають у струменях вітру над білими скелями біля Гойсгерна, відпочиваючи в чайному будиночку, помітив одного юнака, чиї відстовбурчені вуха, кіммерійський розріз очей і примітна блідість взагалі не пасували до того місця. І той худющий випускник школи, який сидів зі своїм дядьком за столом та гриз шматок кандісу, здавався найнеймовірнішим прибульцем на всьому острові. Цей чужинець безумно збудив його, — розповідав далі гельґоландець Енґельгардту, своєму менторові, котрий тим часом із розумінням кивав головою, проте зусиллям волі намагався приховати від Аукенса свою відразу до настільки відкритої демонстрації гомосексуальності.

Коли Аукенс поглядом і ледь помітними знаками натякнув юнаку, щоб той перепросив у дядька і вийшов за ним надвір, той, звісно, послідував за ним у літнє тепло. Насправді ж тоді відбулося ось що: заледве той абітурієнт зробив кілька кроків, як міцні руки Аукенса здавили худорляві плечі городянина, він притиснув його до стіни чайного будиночка і спробував запхати язика йому у вухо, поки долонею, намацуючи (оте намацане здалося йому чимось павучкоподібним, якоюсь волохатою комахою), ліз йому в штани. Із жахом, коротко скрикнувши від обурення, юнак відштовхнув його, і саме в цей момент Аукенс відчув, що ціль його, так би мовити, амурних зазіхань поширює сильний різкий запах. Після того як хлопець втік до свого дядька, Аукенс зрозумів, чому так сталося: це ж, власне, був єврей, волохатий, блідий, немитий левантинський провісник усього антинімецького (так схарактеризований випускник, узагалі-то вегетаріанець, того ж дня написав своїй сестрі у Прагу, що його кашель тут, поблизу моря, став легшим, дядько показує всі місцеві пам'ятки, скоро вони вирушатимуть до Нордерная, і хоч тут усе вельми бідно, та все ж вражає, але тільки не жителі скелястого острова, грубі та розумово відсталі).

Енґельгардт, який тим часом копирсався ногою в піску, слухав цю історію зі щораз більшим збентеженням. Коли Аукенс завершив розповідь — виною його невдачі буцім було те, що його жертва виявилась євреєм, — Енґельгардт спробував сколупнути якесь струп'я зі шкіри на стегні й потайки покласти його до рота (може, це якась інфекція? Чи десь узагалі ранився останнім часом?), потім широко позіхнув і сказав, що спілкування можна буде продовжити завтра.

Уже в ліжку він обмірковував почуте. Серп місяця кольору жовтого сиру висів над океаном. Яким же нестерпно огидним був цей Аукенс. Енґельгардт не поділяв новітню моду очорнення семітів, яку цей жахливий Ріхард Ваґнер своїми текстами та сміховинно бундючною музикою якщо і не запровадив, то все ж популяризував у світських салонах. Наш любий друг був прихильником музики Саті, Дебюссі, Мендельсона-Бартольді й Маєрбера.

Притичиною, через яку стався конфлікт із нудистом Ріхардом Унґевіттером, чий сумнівний трактат привів до нього Аукенса, було, як тепер пригадував Енґельгардт, не непорозуміння, а звинувачення проти євреїв, що ставали ядучішими з кожним новим листом, просотаним ненавистю. Бо це ж неприпустимо — засуджувати людей через належність до певної раси. Крапка. Жодних дискусій. Сюди б іще піаніно привезти.

Думки кружляли, наче на каруселі. Але як би зробити так, щоб піщинки не потрапляли в механізм піаніно? Він давно вже не бачив Макелі, хотілося б сподіватися, що з ним нічого не сталося. Закричав нічний птах. Демон подув у свій ріг зі слонової кістки. У скіфських правителів осліплені раби, вони переробляють здоєне молоко. Там, над країною Ґоґа і Маґоґа, розпростерлася вічна темрява. Коли засірів світанок, видіння нарешті розчинилися в повітрі й Енґельгардт м’яко полинув у сон під протимоскітною сіткою, в яку збиралися його фантасмагорії.

Потім нагрянув день, сонячний,