Читати книгу - "Нічний цирк"

Чандреш лише зауважить: «Рецепти належать шеф-кухарям, і я не наважуюся втручатися в їхні таємниці». Зацікавлена гостя повернеться до своєї таємничої тарілки, можливо, гадаючи, що, попри всі секрети, страва дійсно справляє враження, і далі міркуватиме про те, що саме так надзвичайно смакує, упадаючи з кожним новим шматочком у глибоку задумливість.

Розмовляють на Прийомах здебільшого під час зміни страв.

Насправді Чандрешеві подобається не знати всіх інгредієнтів, не заглиблюватися в техніку приготування страв. Він стверджує, що така непоінформованість вдихає в кожну тарілку життя, перетворює їжу на щось більше, аніж просто сукупність продуктів.

(«Ах, — зауважує гостя, коли про це знову заходить мова, — ви з тих, хто воліє просто сказати час, а не поратися з коліщатками годинника».)

Десерти завжди вражають. Приголомшливі солодощі в шоколаді чи карамелі, ягоди, политі вершками й вимочені в лікерах. Торти, що численними поверхами здіймаються до небачених висот, і випічка, легша за повітря. З інжиру стікає мед, палений цукор закручується вигадливими завитками та квітами. Гості часто зауважують, що десерти занадто гарні, щоб їх їсти. А проте, завжди знаходять спосіб легко впоратися із цією перешкодою.

Чандреш ніколи не повідомляє імен своїх кухарів. Ширяться чутки, що він викрадає кулінарних геніїв із цілого світу й ув’язнює їх на кухнях, де ті змушені найсумнівнішими методами задовольняти кожну його примху. Інші кажуть, що їжу не готують у маєтку, а привозять із найкращих лондонських ресторанів, котрим щедро доплачують за роботу в таку пізню годину. Плітки перетікають у суперечки про те, як удається зберігати гарячі страви гарячими, а закуски холодними, але ще ніхто не дійшов якогось задовільного висновку, натомість сперечальники лише відчувають голод.

Незалежно від походження, їжа завжди варта уваги. Їдальню (чи їдальні — залежно від розмаху вечірки), як і решту будинку, обов’язково розкішно прикрашено пишними червоними й золотими кольорами, на всіх можливих поверхнях виставлено витвори мистецтва, зібрані по всьому світу. Усе довкола опромінюється сяючими люстрами й надзвичайною кількістю свічок, а світло від них ллється не яскраве, а глибоке, тепле й мінливе.

Часто тут відбуваються найрізноманітніші розваги: виступають танцюристи, чарівники, екзотичні музики. Коли збираються лише найближчі, для них грає Чандрешева персональна піаністка — чарівна юна панянка, яка весь вечір проводить за інструментом і ніколи ні до кого не промовляє жодного слова.

Ці вечірки чимось схожі на будь-які інші, хоча атмосфера й пізня година роблять їх трохи інакшими, незвичними й цікавими. Чандреш має природжений нюх на все незвичайне й привабливе; він добре розуміється на могутності такої атмосфери.

Цієї ночі на Опівнічний Прийом запрошено лише найближчих, лише п’ятьох гостей. Сьогоднішня вечеря — не просто громадський захід.

Першою (після піаністки, яка вже грає) приїжджає мадам Анна Падва, румунська прима-балерина на пенсії, найближча подруга Чандрешевої матері. У дитинстві він звав її Тітонька Падва й називає так до сьогодні. Це велична пані з гарним відчуттям стилю, і поважний вік не позбавив її рухів танцювальної грації. До речі, саме її відчуття стилю стало причиною сьогоднішнього запрошення на вечерю. Вона справжній диявол у питаннях естетики й добре розуміється на моді. Ці рідкісні й такі бажані якості забезпечують колишню балерину після виходу на пенсію непоганим прибутком.

Газети називають її чарівницею у сфері одягу. Творцем див. Мадам Падва відкидає ці лестощі, хоча й жартує, що, якби мала достатньо шовку й достатньо міцний корсет, могла б перетворити Чандреша на найвишуканішу леді.

Цього вечора мадам Падва вбрана в чорну шовкову сукню з вишитим уручну вигадливим візерунком із вишневого цвіту. Здається, наче це кімоно, що переродилося на сукню. Її сиве волосся підібране догори й притримується на маківці невеличкою, прикрашеною дорогоцінним камінням сіточкою. Кольє з ідеально огранованих багряних рубінів обіймає шию балерини, створюючи чітке враження, що в жінки перерізане горло. Загалом Анна видається дещо хворобливою та неймовірно елегантною.

Містер Ітан У. Барріс — інженер і архітектор, уже відомий у деяких колах, — другий гість на вечірці. Він має такий вигляд, наче заблукав і потрапив не до того будинку, і зі своїми сором’язливими манерами й окулярами в срібній оправі був би значно доречнішим в офісі чи банку. Він ретельно зачесав волосся, намагаючись приховати той факт, що воно почало рідішати. Із Чандрешем чоловік бачився лише одного разу, на симпозіумі з давньогрецької архітектури. Запрошення на вечерю стало справжнім сюрпризом — містер Барріс не з тих чоловіків, котрих запрошують на незвичні опівнічні посиденьки, ба навіть на звичні посиденьки, якщо вже бути чесними, але він гадає, що відмовитися було б неввічливо. Крім того, містер Барріс давно мріяв потрапити до міського Лефеврового будинку, про який серед його колег, що займаються дизайном інтер’єрів, ходять легенди.

За кілька хвилин по своїй появі він помічає, що вже веде жартівливу бесіду з колишньою примою-балериною, тримаючи в руках келих іскристого вина. Архітектор доходить висновку, що йому навіть подобаються ці незвичні опівнічні посиденьки й варто було б навідуватися сюди частіше.

Сестри Берджес приїжджають разом. Тара й Лейні займаються всім потроху. Трохи танцюють, трохи грають на сцені. Колись вони були бібліотекарками, але цієї теми можна торкатися, лише коли вони п’яні в дим. Вони мають чи принаймні створюють власну справу — щось пов’язане із консультуванням. З будь-яких питань. Вони дадуть вам пораду про що завгодно: від стосунків і фінансів до мандрів і черевиків. Секрет їхнього успіху (котрий вони теж обговорюють, тільки добряче налигавшись) — у надзвичайній спостережливості. Вони бачать