Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

Її розкритий рот насилу ловить повітря.

— Сігеріха вразив Господь, — кричить вона, — а нас король Валлія з почестями відіслав вічному братові!..

Аецій киває головою.

— Пам’ятаю, пам’ятаю… мудрий Констанцій притис готів голодом… то що ж мав почати король Валлія?… за шість по сто тисяч мір пшениці віддав імператорові сестру… Непогана ціна… Пам’ятаю — скільки завантажених возів повіз із собою до готів Євплюцій!

Мить смертельної тиші. А потім глухе, придушене:

— Йди…

Спокійний потиск плечей.

— Куди накаже мені йти Твоя Вічність?

Але і Плацидія за мить здобуває спокій. Лише обличчя її майже синє та вуста почорнілі, як в Іоанна перед стратою.

— Хотіла б я… — вже не каже: хотіли б ми, — хотіла б я, щоб там, за дверима, тебе схопили мої готи… щоб викрутили тобі руки, аби я аж тут чула хрускіт костей… щоб облили тебе смолою, а тоді кинули на мурашник… Але шкода мені Аспара й єпископа — ти не вартий їхніх життів, Аецію… Тож іди, куди хочеш, а, хоч би де ти пішов, усюди досягне тебе помста зневаженого маєстату…

Аецій згинає коліно.

— Йду, Августо… Як шкода, що моя служба тобі немила… Відходжу… Скажи ж своєму слузі ще одне: що буде з шістдесятьма тисячами войовників, що, жадаючи крові, ґвалтів і здобичі, всього за півмилі від Аквілеї чекають мого наказу… завтра ж будуть за сто кроків перед Аквілеєю?…

Що ж. Христос не ощадив їй ще одного приниження. Треба сказати все, що вони врадили спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом. Хай буде проклята ця мить!

— Аецію, твоя дружина і твій син вже чотири дні в наших руках… Ще живі… Але чи житимуть завтра?… Слухай же нас, Аецію. Якщо присягнеш найсвятішим Хрестом і Христовими ранами, що відішлеш гунських войовників королю Ругілі, а сам ніколи вже не повернешся в кордони імперії — віддам тобі дружину, дитину і все твоє майно, яке ти можеш продати, а те, що отримаєш від продажу, забрати з собою…

Відчувала, що за хвилину вибухне нестримним потоком сліз. Голос їй уже ламається, коли вона питає:

— Чи ж це не велика цісарська ласка, Аецію?… чи ж ти не рад, що порятуєш сина і дружину?… Розумієш, мабуть, що їм загрожує?…

— Розумію, вічна… Адже се з твого наказу задушено найшляхетнішу Серену, дружину Стиліхона[43]… Припускаю, що мою жону ти теж би задушила… може, власною рукою?…

А за мить:

— Але це Аецій так собі каже, Августо… і не візьме тобі сього за зле… навпаки… І того, що ти зробила з Іоанном, теж… Я не Басс і хилю чоло перед твою волею і суворістю… Але ти помилилася, вічна… Аецій не може прийняти твоїх умов…

Вона кинула на нього погляд, повен щирого здивування.

— Як це, Аецію? Чи ж тобі не дороге життя дружини твоєї й сина?

— Понад усе, вічна, понад усе… Але те, що даєш, даєш мені… А що дістануть тисячі гунських воїнів? Хіба ж їх обходить життя моєї дружини й дитини?… Вони хочуть крові, здобичі, жінок… нагороди за тяжкий похід… Хоч би я й десять разів хотів, все ж не зумію завернути їх… і завтра вони кинуться на Аквілею…

В його голосі звучала така щирість, а майже турбота і неспокій, що Августа, сама раптом пригнічена неочікуваним тягарем тривоги, вперше глянула на нього без ненависті.

— А ти… ти міг би щось на це порадити, Аецію? — спитала за хвилину.

Аецій знову став навколішки.

— Лише і тільки я можу тут чимось зарадити, о вічна, — гукнув він дзвінким голосом, — і сама розміркуй, чи моя порада не послужить для блага імперії та владарювання твого… Можна відіслати шістсот гунів, але не шістдесят тисяч… Так і зробимо: королю Ругілі пошлемо такого заручника, який би його вдовольнив… проводирям влаштуємо бенкет, дамо багаті дарунки і відішлемо їх туди, звідки прийшли… а воїнів приймемо на цісарську службу… Спитай Фелікса, спитай Аспара, вічна… Війська імперії слабнуть і нічого дивного… Готи, франки і бургунди вже воліють служити королям свого народу, ніж римському імператорові. Ми вже не можемо розраховувати на германців, вічна. Тож берімо гунів — вони мужні, жорстокі, страшні й невимогливі… Особливо ж відділи доместиків потребують невідкладного поповнення. Хай же Твоя Вічність не гає часу — тільки звели, а завтра матимеш шістдесят тисяч нових доместиків… .

Вона слухала його з усе більшим подивом. Все, що він казав, було правдивим і розсудливим.

— Чому ти не казав так зі самого початку, Аецію? — промовила майже лагідно. — Хоч ти тяжко образив маєстат, сказане тобою не здається нам ні злим, ні нерозумним… То ти певен, що, як тільки захочеш, зумієш схилити гунів, щоб воювали за нас замість проти нас?

— Як ти сказала, вічна… Але…

— Але?

— Але зволь розміркувати ще одне… Дикі варвари, які поповнять ряди доместиків, недовірливі, недисципліновані і незвичні до римської служби… Вождь, якого вони ближче не знатимуть і якому не віритимуть, не впорається з ними, — тільки спричинить бунт і наложить життям… Отож потрібний хтось такий, що знає гунів як рідних братів і…

Вона одразу зрозуміла.

— Чи ти хотів би, Аецію? — скрикнула голосом знову гнівним і обуреним.

— Твоя вічність промовила.

— Ти хотів би стати?…

— Комесом доместиків, вічна Августо.

Вона розсміялася.

— Чому ти зволиш сміятися, вічна? — ображено спитав він, — хіба ж мій батько не був навіть magister equitum?…

— Але ж після скількох років служби…

— А хіба ж не був comes domesticorum мій тесть Карпіліон?

— Але Карпіліон походив із королівського роду, Аецію…

— Це дуже далека спорідненість, як хвилину тому зволила мовити Твоя Вічність…

Плацидія почала ходити. Її стопи то занурювались у темряву, то випливали на якийсь із десяти кругів світла.

Аецій супроводжував її мовчазним поглядом.

Нарешті зупинилась.

— Навіть наш