Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Іноді ці креслення спантеличували Амбраса, але одне він зрозумів з першого погляду: «студебекер», спадок майора Елліота, у всій колишній пишноті вже не відновити. Проте цей коваль використовував кожну вм'ятину та кожну тріщину в залізі, щоб одержати нову форму. Цей коваль був винахідливішим, а головне — наполегливішим за армійських механіків, які в минулі роки без особливого завзяття ремонтували машину чи робили їй профілактику. (І якби підписаний майором Елліотом наказ не змушував їх виконувати цю службу, «студебекер» давно б стояв на звалищі металобрухту за казармами.)

І досі, з листом про право власності та засмальцьованим наказом Елліота в бардачку, Амбрас двічі-тричі на рік вирушав на рівнину: багато кілометрів жорствяними дорогами, через розтріскані мости та віадуки, очікування протягом годин перед контрольними пунктами та зональними кордонами, потім довгі дні байдикування біля майстерень на якомусь казарменому плацу, ночі у приміщеннях для рядового складу або у спальнику між списаними танками та броньовиками, — і все це тільки для того, щоб домогтися від якогось знудьгованого сержанта гарантованої Елліотом профілактики… І після всього раптом з'ясовується, що цей моорський коваль дивовижно добре знається на моторах! Уже після других відвідин кузні Амбрас був настільки задоволений просуванням ремонту, що залишив там дві бляшанки з м'ясною тушонкою і баночку арахісового масла — делікатеси, які дещо примирили навіть Берінгового батька і на цілий день перервали його лайку.

Ясна річ, ніщо з того, що було знайдено в залізному саду, у тому вигляді для «студебекера» не годилося. Звісно, коваль мусив точно так само випрямляти кувалдою, гнути і заварювати деформовані, порвані та пом'яті деталі корпуса, як і старі залізяки із саду, мусив різати і зшивати уламки, щоб надати їм схожої форми й зібрати з них щось нове. Але навіщо він роками накопичував цей мотлох, навіщо стояв у хмарах іскор і терпів пронизливий звук ударів власного молота, якщо не заради підготовки до цієї роботи, до найбільшого в його дотеперішньому житті завдання з механіки? «Добре. Згоден. Роби як знаєш…» — так Амбрас відповідав на будь-яку його пропозицію, а технічні пояснення давно перестав слухати. «Гаразд. Тачка має бути знову на ходу, не більше того, зрозумів? їздити».

Це ж треба — так говорити про автомобіль. Не розуміючи, що тільки від рук механіка залежить, чи залишиться цей транспорт звичайною машиною чи перетвориться на катапульту, яка навіть інваліда зможе закинути у стрімкий світ нелюдських швидкостей… світ, де порослі маком поля ставали червоно-смугастими потоками, пагорби — рухомими дюнами, вулички Моору — шурхотливими стінами, а обрій — вібруючою межею, яка летить назустріч водієві та зникає під ним.

Берінг надто багато годин відходив моорськими жорствяними шляхами і надто багато вантажів перевіз на фірах, запряжених волами та кіньми, щоби в автомобілі бачити передусім велике полегшення, а у швидкості — певну аналогію з життям птахів. Але на чому він міг себе випробувати дотепер? На тихохідних тягачах, на моторах циркулярних пилок та соломопресів, а у виняткових випадках — на несправному джипі чи фургоні, водій якого на знак вдячності за допомогу дозволяв йому сісти за кермо і намотати два п'янкі кола. На уламках і моторах тих двох лімузинів, що гнили під грушами його саду, він всього-на-всього вивчав таємниці механіки, як археолог вивчає поліспасти забутих часів; такі розвалюхи можна було тільки розібрати по гвинтику, але жодна майстерність не привела б їх до руху.

І ось тепер цей «студебекер». Шикарний потужний легковик! У його двигуні вже після першого дня ремонту знову забилося не лише стакато всілякої механічної рухливості, але й ритм самих мандрів — сигнал зі світу, який після спуску на воду «Сплячої грекині» здавався знову досяжним і для Моору.

«Добре. Гаразд. Роби як знаєш…»

Свободою, наданою йому Амбрасом, Берінг скористався так цілеспрямовано, ніби протягом довгого очікування свого шансу відпрацював кожен прийом. Він розрізав і зварював задні спойлери, витягував їх у довжину, доки вони стали виглядати як хвостові пера! Він узяв карбюратори, які роками лежали напоготові на полицях його арсеналу залізяччя, і підключив по одному до кожної пари циліндрів «студебекера» в його розширеному до величезних розмірів моторному відсікові. Циліндри він розсвердлив і відшліфував їхні голівки; випрямив та скоротив вигин всмоктувальних трубок і відполірував їхні шорсткі внутрішні поверхні, підвищивши таким чином швидкість витікання паливної суміші, — він загалом підвищив швидкість і потужність лімузина, а потім обробляв дверцята кувалдою та газорізальником, доки не надав їм форми щільно притиснутих крил птаха, що стрімко летить униз; довгий капот, тепер загострений, став схожим на воронячий дзьоб. Решітку радіатора він викував у вигляді двох хижих пазуристих лап.

Хай би якою химерною була ця метаморфоза, хай би як часто точили ляси про неї у таверні біля пароплавного причалу або на облавку «Сплячої грекині» під час рейсів до каменоломні, щодня, знов і знов, — Собачому Королю ані дзьоб, ані пазурі, схоже, не заважали.

Ворона? Тачка немов із «павільйону жахів»? — Коли один із каменярів одного ранку наважився заговорити про дивну роботу коваля і між іншим згадав непоштиві порівняння з пивниці, Амбрас тільки розгублено посміявся. Ворона, галка чи курка — його влаштовував будь-який птах. Адже в тому дощеві з іскор, в якому молодий коваль виковував з руїни нове авто, набувала нового вигляду і спадщина майора Елліота: зношений, прив'язаний до армійських майстерень лімузин зараз нарешті ставав його машиною; успадкований пересувний знак влади Елліота — беззаперечним знаком його волі, а нове, відполіроване до блиску чорно-сіре лакування — дзеркалом його сили.

Коли рано-вранці на сьомому тижні Великого ремонту бригада косарів скошувала на схилах попід кузнею перші кормові трави, один з них раптом завмер і з вигуком здивування вказав нагору: без жодного звуку, у сліпучих сонячних відблисках на вітровому склі, хромі та лакуванні, з воріт викотилась «Ворона».