Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Від Юрека Ружички Воліну критися, було нічого: вони вісім років працювали разом в Австралії, там і здружилися, а ось тепер вже півтора року працюють пліч-о-пліч у Хельсінкі — Ружнчку прислали сюди радником посольства. Після короткого обміну новинами Ружичка першим запитав Воліна:

— Ну то зустрічаємося сьогодні увечері у Ландстрема?

— Так, я, очевидно, буду… А ти не знаєш, кого ще запрошено?

— Ну у шведів завжди вдосталь люду. Вони ж влаштовують коктейлі рідко, зате зберуть купу гостей, аби можна було потім цілий рік й собі одержувати запрошення. Але я точно знаю, що не буде жодного з американців!

— Звідки такі відомості?

— Ландстрем не далі як за тиждень побив горшки з Марцані, цим американцем з Сіцілії…

— Та вони ж ще недавно були нерозлийвода…

Дипломати знали, що коли треба було заморочити голову Марцані, варто було лише докинути слівце Ландстрему, а той вже неодмінно переказував все достоту своєму «старшому братові» з Нового Світу…

— Все це так, Павле Степановичу, але на баффет діннер у посланника Португалії між ними зайшла розмова про «західну солідарність». І Марцані з усією притаманною йому прямотою сказав, що аби добитися від нас з вами, себто від комуністів, поступок, треба навалитися на нас, об'єднавши усі зусилля західних держав. І, природно, Сполучені Штати у цій бійці повинні бути генералом у західних військових порядках. На це Ландстрем відповів йому, що аж надто примітивно визначати дипломатичний вплив ракетним потенціалом, і він все ж таки спробує проводити політику своєї держави без підказок Марцані. Ну той запалився і почав доводити, що російські танки давно б увійшли в Стокгольм, якби росіяни не боялися американських ракет, і що в сучасному світі є тільки право сильного, а всі слабаки — мався на увазі, природно, Ландстрем, а з ним і вся Швеція — повинні дякувати богові, котрий послав їм такого захисника, як Штати.

Юрек Ружичка трохи перевів подих і продовжував: — Воно б, може, й обійшлося, але навколо них зібралося чимало людей, і Лаидстрсму довелося йти у наступ. Л в таких випадках, ти ж знаєш, Ландстрем — «віс майор» — незборна сила.

Вони перемовилися ще кількома словами, і Волін попрощався до вечора.

Розлад між двома такими китами, як Марцані і Ландстрем, наштовхував на роздуми. Марцані — один з добре поінформованих в усіх справах дипломат. Подейкують, тут не обходиться без прихильності до нього Центрального розвідувального управління, але попри все він дипломат з великим досвідом. І хоча посідає у посольстві скромну посаду, фігура він впливова. Хитрий Ландстрем, певно, тому і знався з ним, бо мав змогу з перших рук діставати інформацію. Знаючи наміри американців, шведам простіше було коригувати свої дії у Фінляндії. Так було. Але часи, коли дехто на сесіях ООН дивився, чи піднесе руку представник Сполучених Штатів, минули. А Марцані вже надто старий, аби зрозуміти, що європейцям не хочеться ставати акторами театру, у якому розігрується спектакль за американським сценарієм. Із Старим Світом давно не можна розмовляти, як із солдатом на плацу, — тоном наказів.

Але найбільші політичні промахи так, на жаль, нічому і не навчили американців.

Удар, котрий торкався його національних почуттів, років десять тому Ландстрем стерпів би без звуку, а тепер він із засуканими рукавами перечить Марцані! Так, що не кажи — інші часи, інші часи…

Коктейль у Ландстрема наближався до кінця. Все було саме так, як Волін і передбачав. Одне насторожувало: господар, з посмішкою вітаючись з усіма присутніми на прийомі, старанно обходив Воліна. Хоча не помітити його Ландстрем не міг — не хлопчисько в дипломатії. Ранг Воліна, стан відносин між Швецією ї Радянським Союзом, та шана, з якою Воліна приймали скрізь у дипломатичних колах, — все це було добре відоме Ландстремові. А отже, цього вечора Воліну мала б приділятися чи не найбільша увага, однак Ландстрем обминав його. І не те, що Волін аж надто прагнув розмови з ним, але в таких справах дипломатичний етикет — перш за все.

Волін глянув на годинник — пів на сьому: хвилин за двадцять більшість порозходяться. Треба й собі збиратися. Але ж незручно йти, не подякувавши Ландстрему за запрошення.

Підійшов Ружичка і одразу безпомилково визначив причину занепокоєння Воліна:

— Ви ще, здається, не віддали належного господареві, Павле Степановичу, чи не так?

— Вже пів на сьому. Господареві теж не завадило б бути трохи чемнішим…

— Він неодмінно попросить у вас вибачення — хочете парі? — Ружичка засміявся і простяг Воліну правицю.

— Парі я не хочу, але дуже» сумніваюся, що він знайде для себе якесь виправдання.

— Він його вже знайшов.

— Яке? — не витримав Волін.

— Він хотів би з вами поговорити наодинці і просив мене переказати його прохання зачекати, поки гостей поменшає.

— Що ж це за справи можуть бути у пана Ландстрема?

— Не кокетуйте, Павле Степановичу, адже ви чудовий співрозмовник, і Ландстрему цікаво буде з вами поспілкуватися. Принаймні так він сказав мені. Але між нами чоловіками, — Юрек притишив голос, — чи не заради розмови з вами зібрав Ландстрем сьогоднішній коктейль. Незлагода з американцями, як вважає мосьє Дюруа, з яким ми просиділи сьогодні мало не годину, справа затяжна і пояснюється не запальним характером пана Ландстрема, а радше навпаки — розрахунком на те, що цей розрив буде помічений і дозволить вести ґрунтовніші розмови з Радянським Союзом. Дюруа навіть гадає, що Швеція зацікавлена в імпорті з Радянського Союзу нафти і нафтопродуктів. Очевидно, сьогоднішня зустріч — зондаж грунту: як поставитеся до цього ви. Але… — Ружичка затнувся, — можливо, француз тільки красиво фантазує з цього приводу.

Юрек подивився на годинник:

— За двадцять сьома, мені вже час. Та ось і сам господар… — і пішов, наче й не помітивши Ландстрема.

Швед, як і до кожного, підійшов до Воліна, привітно усміхаючись.

— Радий вітати вас, пане Волін, у нас і одразу