Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тим часом Вереміївка і навколишні села переповнювалися легендами. Одна з них стверджувала, що після бою під Гузичами поранений отаман разом зі своїм ад’ютантом на прізвисько Майор (із вереміївського кутка Запіски) зайшли до клуні переховатися. В клуні отаман дав розпорядження Майорові і відпустив його. Коли Майор, виконавши завдання, повернувся, то Келеберди не застав, але знайшов записку: «Я буду похований у Чубаровім лісі за стільки-то метрів від дуба».[101]
Чубарів ліс знаходився за Сулою якраз коло села Бурімки. Пізніше там справді виросла могила. Коли її розкопали, замість покійника знайшли одяг Келеберди.
Інші розповідали, що лісник помітив у Чубаровому лісі жалобну процесію із закритою труною. Він, очевидно, повідомив «соввласть» про місце орієнтовного поховання. Могилу знайшли, розкопали, витягли труну, та в ній тільки знайшли картуз Келеберди і записку: «Ангели вкрали».
Відома й інша спроба козаків Келеберди інсценізувати останню путь отамана.
Так, до священика Великої Бурімки прийшли повстанці й попрохали провести панахиду по отаманові Келеберді. Священика привезли до лісу. Яма вже була викопана, поруч лежала забита труна. Священик відмовився правити панахиду, доки йому не покажуть, хто ж у труні: «А може, там собака, звідки я знаю». Врешті повстанці поступилися впертому священику і відкрили труну. Вони не відали, що отець знає в лице отамана — Панас не одного разу зупинявся у нього перепочити. Отож і ця містифікація зі «смертю» отамана провалилася.[102]
Ці інсценізації свідчать на користь версії, що отаман залишився живий.
Після таємничого зникнення Охтанася його загони не розпались, а продовжували діяти. Дехто ж із козаків Келеберди приєднався до отамана Нагірного — Івана Савченка, теж уродженця Вереміївки.
Десь у 1920–1921 роках один із загонів келебердянців потрапив у оточення коло с. Мусіївка Хорольського повіту. Під час запеклого бою всі повстанці — окрім одного, який сховався у болоті і дихав через очеретину, — загинули. Після цього каральна експедиція переможців прийшла в Мусіївку. Цього дня москалі розстріляли тут 40 чоловік. Напевно, за сприяння повстанцям.[103]
У липні 1921 року інший відділ Келеберди — горошинський загін — розташувався на острові Квашеному в Посуллі. Під час постою він був зненацька заскочений більшовиками. У жорстокій січі переміг ворог. Рештки козацтва поховалися у воду. Дихаючи через трубки з очерету, вони сподівались у воді перечекати небезпеку. Та червоні вже чули про цю давню козацьку хитрість і почали жбурляти у воду гранати… З усього загону врятувався один лише Іван Карпович Нагайник. Згодом він піддався на «амністію».[104]
Та боротьба не закінчилася. Продовжували діяти інші загони сподвижників Келеберди.
Краєзнавець Євген Бутенко знайшов у Державному архіві Полтавської області «Список 1а членов комнезамов, погибших от рук бандитов Кременчугской губернии (30.07.1920 — 30.11.1922 гг.)». Список був чималий, але хтось кілька сторінок витягнув. Залишилися лише 1, 5 і 6 сторінки. На них було записано 57 комнезамівців, вбитих повстанцями. Під № 38 у цьому, для когось скорботному, списку значився житель хутора Одинці Горошинської волості Хорольського повіту Андріан Васильович Баганець. Поруч — пояснювальний текст: «Убит бандитами Келеберды 21 августа 1921 года. Имея 16 лет от роду… тов. Баганец перед своей смертью понес много истязаний…»[105]
Вистеживши юного комнезамівця, повстанці привели його на берег Сули і зв’язали. Більшовики стверджували, що йому шаблями відрубали ноги (чи не за те, що Баганець свого часу дуже спішив повідомити більшовиків про місце постою козаків)… «Только на 7-й день труп его был вытянут из воды». Зрозуміло, що батьки яничара були у розпачі. Хто знає, може, ця жахлива смерть була помстою козаків за смерть своїх побратимів на острові Квашеному?
Хлібороби Посулля та Золотонощини продовжувати чинити несамовитий опір російській орді. Села тут і далі москалі вважали неблагонадійними. Зокрема, збереглася інформація про те, що 2 квітня 1922 року у Вереміївці оголосили воєнний стан…
А до отаманової дружини Паші невідомі час од часу приносили листи: з Чигирина, Черкас, Золотоноші, з-під Полтави, де вказувалося, куди треба приїхати на зустріч з Охтанасем, але поїздки Паші за цими адресами нічого не давали, а може, вона, виконуючи наказ чоловіка, приховувала правду про ці зустрічі. Одного разу, поїхавши на виклик, Паша вже не повернулась. Чи потрапила до рук ЧК, чи, може, виїхала разом із Панасом в іншу місцевість.[106]
Вереміяки не вірили у смерть отамана. Сходилися на думці, що він залишився живим, виїхав у іншу місцевість, змінив прізвище і чекає на сприятливий момент, щоб знову на коні — під постріли гармат — повернутися до Вереміївки.[107]
За життя у рідному селі Панас Келеберда своїх дітей не мав, але стверджувати, що він не залишив по собі нащадків, не можу…
Яка була доля вереміївської родини отамана?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.