Читати книгу - "Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль"

підняв хвилю, а скільки потонуло тоді заброд!

Лише дехто досягнув рятівного острова. Їх, переляканих, підібрав катер — хтось же мусив розповісти Києву про козацьку силу нескореного Трипілля.

Недаремно вже тоді люди співали:

Гей, не дивуйте ви, Українці, Що в Київщині повстало. Там під Трипіллям, славним містечком, Багато комуни пропало.

У той пізній вечір, а може вже і ніч була, трипільці полонили цілу отару — близько 400 овечих душ. Зібрали їх на подвір'ї купця Нюхіна. Вечері не пропонували.

Серед полонених виявилися і «братіки»-українці. Тих, хто покаявся, Зелений відпустив. Ще й дав на прощання по буханцю білого хліба та перепустку. Але поставив умову — не повертатися до Красної армії. Вихідців із Чернігівщини перевіз на лівий берег Дніпра та порадив приєднуватися до Євгена Ангела. Близько сотні червоноармійців вирішили пристати до батька Зеленого.

Кажуть, що відпустив отаман і декого з москалів, бо дуже вже божилися-зарікалися, що більше ніколи не визнаватимуть влади жидівських комісарів. Напевно, забув Зелений, що для москалів брехні покров — найзручніший одяг. Все ж дав їм на прощання різок, щоб пам'ятали козацьку ласку.

Решту на ранок вивели на базарний майдан. Були серед них і шкуродери-латиші, жовто-тупі китайці, не бракувало й кацапів (саме так їх називали люди). Чи не найбільше було переляканих жидків-«козомольців», серед яких страшенно хотів загубитись Міша Ратманський, один з організаторів карального походу на Трипілля. Знав Міша, що комісара ніхто не пожаліє…

Був базарний день. До Трипілля з'їхалися селяни з навколишніх сіл. Війна війною, а не вторгуєш — не проживеш.

Коли на базарну площу на сірому коні приїхав отаман, почалося священне дійство. «Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:

— От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював хати ваші?

Ну, оскільки це були переважно чужі, селяни відрізнити один від одного не могли, то вони бачили в кожному комсомольці палія. Ті ж казали: «Я не палив…», тому Зелений вдався до такого соломонівського вирішення справи судової:

— Ну, так-от: ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо» [7, с. 1224].

Вивели московських бандитів на кручу. Нічого не лишалося їм, як шукати порятунку в Дніпрі. Один за одним стрибали комунари у воду. «Так, стрибаючи, багато загинуло тоді в Дніпрі і на льоту» [7, с. 1224]. Ціла сотня пішла годувати рибу. Тих же, хто досяг лівого берега, Зелений, давши слово, вже не переслідував. Настя Кравченко з Трипілля, 1902 р. н., стверджувала, що «на той берег переплило 6 комсомольців. Ховалися в копицях сіна. Їх забрали на пароплав біля Козина» [56].

А ось згадка іншої, 82-річної, селянки про фінальний акорд трипільської розплати: «…А вночі Зелений їх, п'яних, і пов'язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?» [29, с. 33].

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати — То Зелений та почав Україну рятувати. Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі… Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

«Спілі — то, як сказати б, дійсні члени партії, а неспілі — так це кандидати», — пояснювали трипільці немісцевим [7, с. 1212].

А Настя Кравченко додала, що невдовзі з Києва «приїхали матері [вбитих] у сльозах. Більшість євреї» [56]. Хотіли забрати тіла своїх синів.

А пісня летіла над Дніпром:

Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає; Отаману Зеленому Дніпро помагає. Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну. Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

Так співали люди про Зеленого та його хоробрих воїв ще у ті часи. Слава про отамана розійшлася по всій Київщині. Популярність його в народі сягнула вершин: легенди супроводжують кожну його бойову акцію. Розповіді про нього — доброзичливі, приязні.

«Зелений був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем, очі такі веселі. Відчайдушний був, нікого не боявся. Сам чорнявий, а вуса рижі… У Зеленого любов була з учителькою. Шура її, кажись, звали. Тут жила, у Трипіллі… Шура з Зеленим так до кінця і була…» [29, с. 16, 17].

«Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде» [29, с. 18].

Ось згадка жителя с. Халеп'я: «Я Зеленого не бачив. Але стояв він у нашому селі. Пам'ятаю, кінь у нас по вулиці бігав одв'язаний. Гарний такий кінь, білий, а в гриву стрічки кольорові вплетені. То батько приказував, щоб ніхто того коня не трогав, бо то кінь Зеленого» [29, с. 31].

«А я Зеленого бачила. Ото по тій дорозі, що із Ржищева веде, він їхав. Їде, значить, автомобіль, тільки не сам їде, а коні його тягнуть. Поламався, мабуть. То казали, що в тому автомобілі Зелений їхав…» [29, с. 31].

«Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть