Читати книгу - "Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль"

Іван Лавріненко, Микола Демченко, Федір Заворотній, Петро Савицький, Роман Джерело, Михайло Василенко, Яків Заворотній, Григорій Лемешко, Григорій Лисенко, Василь Друзенко, Сергій Тукаленко, Михайло Яременко. Керували боєм отаман Халеп'янської козацької сотні Степан Тукаленко, сотник пішої сотні Федір Яременко, сотник Особливої козацької сотні Данило Титаренко, ройовий Гнат Пугач і комендант Халеп'я Федір Лемешко [45, с. 37].

Трупи бандитів поскидали у глибоку яму. Викопали її ще навесні для криниці, але місце виявилося невдалим. Тепер трипільці тішилися, що їхня праця не пропала даремно… «З того часу, — розповідав Зелений, — і почалася постійна війна з большовиками. Вони висилали полк за полком, але ми їх всіх розбивали. Часто захоплювали вінтовки, кулемети та інше бойове знаряддя. За тиждень я мав уже 2 полки гарно озброєних: перший полк в складі 1500 з 20 кулеметами та другий полк — 700 душ з 15 кулеметами. Скоро також дістали ми в бою і чотири гармати з 25 набоями» [53, с. 219].

Москва не могла змиритися, що Зелений воскрес і продовжує бити її полки. Для придушення трипільців вона посилала все нові й нові частини. «Біть хахлов» йшли 16-й і 25-й стрілецький полки, саперна рота, Київський резервний комуністичний і 15-й прикордонний полки, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й Інтернаціональний кавалерійський дивізіон, відділ 12-го прикордонного полку, Казанські піхотні курси, загони Толоконнікова і Я. Кіселя, що прибули з Росії, загони жидівських комсомольців із Києва, китайський інтернаціональний загін Ко Гуа, латиські каральні відділи, інтернаціональний полк угорського жида Рудольфа Фекете. Цей виродок видав наказ, що «за сокрытие бандитов» знищуватиме села. І нищив! [31, с. 251].

«Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине крайне будоражило население, разжигая шовинизм, — визнавав В. Антонов-Овсєєнко. — К этому прибавлялся избыток революционной энергии таких командиров, как тов. Фекете» [8, с. 263].

Загальне керівництво здійснював київський губкомісар П. Павлов. Криваві бої розгорілися на території всієї «Трипільської республіки». Палали хати, церкви, школи. Московсько-жидівське військо нищило всіх, хто потрапляв на очі. Розбійники пам'ятали слова міністра війни червоної Росії Лейби Троцького, який послав їх сюди: «Человеческая жизнь в оккупированных странах абсолютно ничего не стоит… устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычной жестокости» [36].

Інший кат-левіт, Ісаак Ізраїльович Шварц, голова Київської ЧК, закликав за кожного вбитого комуніста знищувати 100 заручників. «Ці заклики завжди перевиконувались — тисячі понівечених тіл і спалені села залишали після себе каральні червоні загони», — писав дослідник В. Савченко [54, с. 55]. «Московсько-жидівська комуна» впивалась жертовною кров'ю.

Трипільська розплата

2 липня московське злодійське військо знову посунуло на Трипільський фронт. Як кажуть: «Москаль з бісом порадились та й на лихо понадились».

З Києва виступили 1-й Шулявський робітничий загін, Інтернаціональний загін і 2-й Київський караульний полк, до складу якого увійшло близько сотні київських жидків-комсомольців «з червивими задами» (так про них казали люди). Разом півтори тисячі бандитів. А ще три панцерних пароплави із тридюймовими гарматами.

Зелений довідався про каральну експедицію вчасно — його розвідники справно виконували свою роботу. Отаман постановив не наражати Трипілля на артилерійський обстріл — і так он уже скільки хат згоріло. Залишивши звідунів, повстанці відступили до Старих Безрадичів.

Вранці 3 липня Дніпровська флотилія обстріляла Трипілля з гармат, хоч містечко опору не чинило. Після цього гвардія антихриста колонами сторожко вповзла у Трипілля. На вулицях — ні душі. Ніхто не вийшов із хлібом-сіллю. Та завойовники на це і не розраховували. Прагнучи зруйнувати, як вони казали, «бандітскоє ґнєздо», червоні анахтеми почали підпалювати ненависні їм стріхи…

Хто тільки не палив Трипілля за його майже тисячолітню історію! Вперше це зробили половці — 28 травня 1093 року. У грудні 1135 р. скоїли злочин Ольговичі, що перемогли Мономаховичів. Наступного року сюди зі смолоскипами ще раз навідались половці. 1207 року після трьох тижнів облоги і битви Треполь завоював суздальський князь Всеволод, учинивши наругу над містом. У червні 1223 р. Трипільщиною вогненним смерчем пронеслись татаро-монголи. У серпні 1240 р. Треполь здобув хан Батий, грізний онук грізного Чингісхана. 1482 року Трипільщину спустошив хан Менглі-Гірей. Через чотири роки кримські татари повторили свій «подвиг».

На початку XVII ст. не раз палили Трипільщину татари. 1605–1607 року вони, здається, й не поверталися до Криму — так їм тут сподобалося. Набіги повторювалися і в 1612, 1615, 1617, 1618, 1626, 1628, 1639 роках. Потім прийшла черга московських воєвод, що «сожглі» Трипілля в 1658 і 1659 роках. Восени 1672 р. тут лютували поляки. За півтора року розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. А 1675 року на Трипільщину із трьома тисячами військових людей «завітав» Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив полковник Флоріан Новацький, «для отобранія Украины». Відібрати Україну прагнула Москва і 1919 року…

3 липня московські розбійники знову взялися за звичне діло. Запаливши хати повстанців та закривши у льохах їхніх рідних, почали кривавий бенкет. А що ви хотіли — москаль не свій брат, не помилує. Те саме можна сказати і про «косих» китайців та червоне жидівське сміття.

До пізнього вечора «радімиє» святкували перемогу: пили реквізовану самогонку, жерли відібрані харчі, «пєлі рєволюционниє пєсні», насправді дурнуваті кацапські. Коли вражі люди вже надумали спочити від пекельної роботи, повернулися зеленівці…

Московські «історики» змалювали подію так: «Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье» [29, с. 33, 34]. То був не бій, радше масакра — того духмяного липневого вечора наші хлопці посікли на капусту близько двох сотень московських шкуродерів.

Не дрімала на Дівич-горі й зеленівська гарматка. Якийсь добрий чоловік першим же пострілом з неї вцілив у ворожий пароплав. Той не барився і одразу почав тонути. З нього у воду горохом посипала матросня.

Хотіли врятуватися у Дніпрі і палії. Вони намагались переплисти протоку і дістатися острова Лужок. Та того вечора, здавалось, і Дніпро був на боці трипільців. Ніби й трохи