Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

поїдеш, куди собі хочеш. Я так мислю. А що, ти отак і

чвалатимеш без зупинки і спочинку, без їжі і питва? Тим більше, визначаючи твою дорогу, можна буде розпитати, що і де є на твоє му шляху, які небезпеки, які війська там мандрують...

— Гаразд, зараз поки що давай кинемось праворуч, поки час за нами, бо

цих двох теж будуть скоро шукати. Я не переконаний, що й із вісьмома буде

просто, краще б нам їх не зустрічати.

— Боїшся, оросуте?

— От капосне мале! Чортеня, та й годі! Ти чого до мене присікуєшся?

Тобі що, хочеться себе героєм показати? Та я стільки пройшов уже за життя, що тобі, дитино, ще й не снилося! Розумієш, не снилося тобі ще навіть. І

воєн бачив усяких, і бід. А ти просто вперте, мале чортеня, що намагається

показати себе дорослим. Ну, вмієш ти орудувати ножами, що тут казати.

Але то ще далеко не все, хлопче, колись і ти довідаєшся, що кажу правду...

Вони скакали далі мовчки, женучи коней на повну силу. Шлях іх ліг

зараз на північний захід, що було загалом у напрямку, потрібному для

Айдара, а до певного часу й Данилові годилося.

Доля все ж і далі була до них ласкавою, бо надвечір, таки не перестрівши

нікого, вони раптом побачили перед собою озерце, яке, на щастя, виявилось

прісним, з берегами, густо порослими комишем і кущами, навіть кілька

невисоких беріз притулилося серед комишів.

Знову раділи вони, сподіваючись, що далі все буде гаразд, що біди, може, й закінчилися і попереду у них широкий шлях додому, до повного

життя, шлях назад, до себе.

Напоїли коней, перекусили й самі, бо в хурджинах у стражників була

добряча їжа — суха конина, сир, навіть кумис.

Данило роздягся і з насолодою шубовснув у воду, відчуваючи невимовну

приємність, коли вода обволікала його голе тіло, яке вже стільки часу не

пам'ятало цієї радості. Коли він отак з насолодою і без поспіху купався

востаннє? Ще до полону, ще до отих усіх бід, до Зейнеб, до...

О Боже, ні, не думати, ні про що не думати, просто зануритися у воду і

лежати у ній, ліниво ворушачи ногами і руками, або ж поплисти раптом

швидко і легко аж на середину озера і там знову лежати, аж замріятись, бо у

вечірній прохолоді вода здавалась особливо ласкавою і теплою.

Він вибрався на берег і відчув, як вітерець обвіває його тіло, обсушує, додаючи приємну свіжість в усі м'язи, в кожну клітинку його єства. І якийсь

час стояв отак, в чім народився, перед вечірнім сонцем над озером, заплющивши очі, й коли б міг побачити себе збоку, то й сам би додумав, що

то бог озера вийшов з води і стоїть зараз на березі, озираючи свої володіння.

Тонкий у стані, але весь ніби сплетений з самих м'язів, Данило міг би

правити за кращу модель для тих, хто творив майже в ці самі часи прекрасні

скульптури в далекій Італії, у Відродження, хто малював і бачив красу

людську тіла в поєднанні з людським духом, неподоланим, незламаним і

неспроможним скоритися чи зігнутися. Бути і жити.

Так, власне, й думав Данило. Бути і жити. Добитися врешті-решт до того

нині такого далекого світу, але свого, рідного, єдино-го про який він напевне

знає, що там є воля, і правда, і справед-ливість. Те, чого він прагнув усе

життя, ще від підлітка, те, заради чого він не скорився волі пана

Голембовського, хоч міг би мати усе, міг би... Те, заради чого закохалася в

нього панна Ганя, і те, заради чого все відбулося так, як відбулося. Заради

чого канчукува-ли Данила, і горіла потім панська садиба, і гнали його, травили, як дикого звіра, у волинських і подільських лісах собаками, мислив-цями, численними панськими гайдуками кінними і пішими... Та не

вдалося їм, не вдалося тому світові, якими б шляхами не ловив він Данила, не вдалося спіймати, а де і ловили, то згодом однаково він тікав. Ось вже за

малим тридцять років, а втікає й далі, воює й далі. «І так буде, аж доки живу, аж доки не віднайду ту землю, де правда і поля. Там стану на місце і там

житиму тим життям, якого хочу собі. Якщо буде, якщо дійду, якщо...»

Айдар здивовано і трохи роздратовано дивився, як оросут роз-дягся і

голяка шубовснув у воду, як поплив. Це дивувало Айдара, не було такого у

звичках його предків, не вміли плавати, не полюб-ляли аж так води, як цей

кяфир. Та не роздягався б ніхто отак просто світу до нічого. Таки, що

казати, невірний кяфир, хоч і непоганий товариш цей оросут.

Але й собі в якусь мить не міг юнак не відзначити і будови, і сили, що

вирізнялась в кожному порухові Данилового тіла, непорушного зараз, коли

він стояв отак перед озером, мов