Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Джемаліє: Стоїть вереск, усі кричать, і ти кричиш, Зекі, якби я вміла кермувати, то схопила б тебе за руку, Зекі, заштовхала б в автівку й повезла б світ за очі, я сама вибирала б шлях, Зекі, сама планувала б маршрут, поїхали б лише ми, ти і я, нумо, поїдемо разом, Зекі, чуєш, прямо зараз, га, Зекі, Зекі, але я не знаю дороги, не знаю, куди їхати, не вмію кермувати...
Ватула: Говорив до них розлючено, лякав, погрожував, каже, ше чого, буде мене грецький поліцай перевіряти, приїхали, мене лише наші поліцейські можуть перевіряти. Вони й хотіли відвезти їх до турецького відділку в Серай[35] і там провести огляд.
Джемаліє: І я вискакую на дорогу і біжу, єдине, що можу робити — бігти, тікаю, щоб знайти наших, тікаю непомітно для тих, біжу в своїх червоних туфельках, а як воно — бігти, коли в тебе на ногах червоні туфельки, із застібками збоку, ремінцями, що втримують їх на нозі, добігаю до перших будинків, гамселю в двері, гукаю всім, виходьте, кличу на допомогу, ходімо рятувати Зекі, ходімо боротися за avatanimiz, виходьте битися з румами!
Ватула: Наші, ясна річ, цього не могли допустити, гризлися з турками, кричали на них, а потім, глядь, чують гамір, бачать, на них іде та паскуда й веде із собою двісті чи триста інших турків. Джемаліє — та шльондра турецька, яка працювала в керхане. Її впізнав Якуміс. Бачив її під час патрулювання часто.
Джемаліє: І всі виходять, ідуть за мною, хапають каміння, палиці, биту цеглу, кухонні ножі, сховану зброю, я — попереду, веду своє військо.
Ватула: Вона ж з ними їхала, але змогла непомітно втекти, лисиця така, і привела їхніх убити наших. Ті підготувалися, певно, заздалегідь, сказав Якуміс, точно були організовані, прийшли й почали кричати, шо руми займають турків, мали з собою каменюччя, дрючки, кухонні ножі.
Джемаліє: Я вже, Зекі, я вже тут, щоб урятувати тебе, і тут бачу, як один грецький поліцейський тягнеться рукою, мене охоплює жах, я починаю верещати, ні, тільки не Зекі, не займай Зекі!
Ватула: Хтось вихопив зброю, зробив постріл. Ось так, чи так багато треба, шоб сталася біда?
Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі!
Ватула: Шльондра, вона напала першою! Туркеня. Узула червоні туфельки, із застібками збоку, з тих, шо лише повії носять, порядна жінка таке ні за що на ноги не одіне.
Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі, не смій, і тоді я нахиляюся, знімаю свою червону туфельку...
Ватула: Я добре це запомнила! Вона була в червоних туфельках.
Джемаліє: Кидаюся до поліцейського, біжу на нього, тримаючи в руці туфельку, підбігаю та лупцюю його, б’ю нею грецького поліцейського по голові.
Ватула: Шльондра першою напала, тією своєю туфелькою. То все вона. Вони хотіли, шоб почалися заворушення, здійнявся галас, і почалося їхнє відділення. Так сказав Якуміс.
Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі.
Ватула: Тоді й інші почали стріляти. Закричали наші, закричали турки. Зчепилися, одним словом.
Джемаліє: Я на чолі свого війська, веду його, yaşasin anavatanimiz!
Ватула: Змусили дати їм відповідь, так він сказав, вистрілити в свою очередь, і двоє бідолах було застрелено.
Джемаліє: Зойки, сирени, зойки, сирени, крики турецькою, крики грецькою.
Ватула: В усьому турецька шльондра винна.
Джемаліє: Зойки, сирени.
Ватула: То все справа рук шльондри.
Джемаліє: Yaşasin anavatanimiz.
Ватула: В УСЬОМУ ТУРЕЦЬКА ШЛЬОНДРА ВИННА.
Джамаліє: ТІЛЬКИ НЕ ЗЕКІ.
Ватула: Тоді й сталося лихо!
Джемаліє: А потім — нічого.
Ватула: Туркеня.
Джемаліє: Потім — нічого, Зекі.
Ватула: Ось як сталася та біда.
Джемаліє: Потім — нічого.
19. Марула
(говорить Марула Т., яка працювала прибиральницею в Головній лікарні Нікосії до 1987 р.)
Я ото дуже віруючою ніколи не була. Але є речі, в які сильно вірю. Скажімо, ми ніколи не виливаємо олію в час, коли сідає сонце. Це — гріх. Також хліб не можна роняти. Чи жінка з місячними не має переступати через немовля, бо воно не виросте. В усе це я дуже сильно вірю, хоч на роботі з мене й сміялися і розповідали, шо це все — забобони. А я завжди в таке вірила. Так мене мама навчила. Так мені моя бабця розказувала. Тому завжди остерігаюся накликати гнів того, шо вище за нас. Тоді я робила уборщицею в больниці. Ми мили операційні після завершення операцій. Тоді після початку заворушень почали поступать поранені з вогнестрілом, яких підстрелили з рушниць, а наші ж лікарі їх оперіровали. Памнятаю, було це десь у різдвяні свята 63 року, в лікарні не було куди ступити від поранених. Ох, той чорний грудень! Лікарі літали туди-сюди, одна нога тут, інша — там, а ми за ними убирали в операційних. Роботи — не продихнути! А поранені все прибувають — і турки, і наші, одяг залитий кров’ю, і лікарі його розрізали та оперували їх. Ножницями — раз, і собі під ноги, а нам: беріть, несіть і спалюйте!
Тре’ нам було одяг убитих і поранених викинути геть. Але я так не могла поступить. Багато з тих, кого поранили, помирали, як тут викинути їхній одяг чи спалити. Це — великий гріх! Кажуть, тоді душа померлого вертаєцця, переповнена докором і не знаходить уже заспокоєння. Тож я брала тишком-нишком одяг убитих, брала їхнє взуття і виносила в сад лікарні, й там усе хоронила. Брала залитий кров’ю одяг, брала взуття, понівеченні червоні туфлі, несла і хоронила все разом. Без різниці: чи то туркове, чи нашого. Хоронила й читала одну молитву. Хай душа забитого знайде нарешті собі спокій. Бо так годилося зробити.
20. Яка ж глибина дна могили нашої
Прокльон моєї мами, щоразу, коли я щось витворяла, мене мали поховати в могилі глибокій, викопати її, казала вона, мають гробарі не по пояс, як завше, а по груди, викопати її аж по шию, викопають, казала вона, глибоко в землі, викидатимуть чорну, вологу землю, і там, у темряві поховають тебе, щоб сонце не добивало до твоїх кісточок, щоб квіти до тебе не дотягалися своїм корінням, щоб ти не могла розмовляти з іншими померлими, поховають тебе в могилі глибокій, такій глибокій, як твої гріхи, так казала мені мама, напучувала мене про глибину власної могили, теє її прокляття, теє моє життя, гріхи, які я в ньому вчинила, такою глибокою буде моя могила, як глибоко мене поховають, казала вона, чого я не робила б, хай би була найкращою жінкою на світі, взірцем чеснот, усе одно й тоді мені
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіркий край, Констандія Сотиріу», після закриття браузера.