BooksUkraine.com » Сучасна проза » Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут 📚 - Українською

Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

95
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!" автора Курт Воннегут. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 51
Перейти на сторінку:
завданням було зруйнувати довколишню місцевість, і старий чоловік сказав, що зазвичай був такий втомлений, що не думав про це.

— Не має значення, думаєш ти про це чи ні, — сказав старий шахтар, — якщо не володієш тим, про що думаєш. — Він зауважив, що права на родовища цілого округу, де вони сиділи, належали кам’яновугільній та залізорудній компанії Роузвотера, яка придбала ці права відразу після закінчення громадянської війни. — Закон говорить, — провадив він далі, — що коли чоловік володіє чимось під землею і хоче його дістати, то ви мусите дозволити йому підірвати все, що є між поверхнею і його власністю.

Траут не побачив ніякого зв’язку між кам’яновугільною та залізорудною компанією Роузвотера і Еліотом Роузвотером, своїм єдиним фаном. Він далі думав, що Еліот Роузвотер — підліток.

Правда була в тому, що Роузвотерові предки були одними з головних нищителів земної поверхні та людей Західної Вірджинії.

— Але то якось неправильно, — сказав старий шахтар Траутові, — щоб один чоловік володів тим, що є під фермою, чи лісом, чи будинком іншого чоловіка. І кожного разу, коли той чоловік хоче дістати все те, що є там під низом, він має право знести все, що нагорі, щоб до цього добутись. Правá людей на поверхні землі нічого не варті порівняно з правами чоловіка, який володіє тим, що внизу.

Він почав згадувати вголос, як вони з іншими шахтарями колись пробували змусити кам’яновугільну та залізорудну компанію Роузвотера ставитися до них як до людей. Вони вели маленькі війни з приватною поліцією компанії, державною поліцією та національною ґвардією.

— Я ніколи не бачив Роузвотера, — сказав він, — але Роузвотер завжди перемагав. Я ходив по Роузвотеру. Я рив ями для Роузвотера в Роузвотері. Я жив у Роузвотерових будинках. Їв Роузвотерову їжу. Я воював з Роузвотером, хоч де б був Роузвотер, а Роузвотер бив мене і кидав помирати. Попитайтеся тут людей, і вони скажуть вам: на їхню думку, весь оцей світ — це Роузвотер.

Водій знав, що Траут прямує до Мідленд-Сіті. Він не знав, що Траут є письменником в дорозі до мистецького фестивалю. Траут розумів, що чесним робочим людям немає діла до мистецтва.

— Навіщо людині при здоровому глузді їхати в Мідленд-Сіті? — поцікавився водій.

Вони вже їхали далі.

— Моя сестра хворіє, — сказав Траут.

— Мідленд-Сіті — це задуп’я Всесвіту, — сказав водій.

— Я завжди хотів знати, де те задуп’я, — сказав Траут.

— Якщо воно не в Мідленд-Сіті, — сказав водій, — тоді воно в Лібертівіллі штату Джорджія. Ви були в Лібертівіллі?

— Ні, — сказав Траут.

— Мене там арештували за перевищення швидкості. Вони поставили пастку, де нараз треба було збавити швидкість з п’ятдесяти до п’ятнадцяти миль на годину. Це мене розізлило. Я погарикався з поліціянтом, і він мене запроторив до тюрми.

Основне їхнє виробництво було перетворювати на паперову масу старі газети, журнали і книжки і робити з цього новий папір, — сказав водій. — Вантажівки і потяги кожного дня привозили сотні тонн непотрібного друкованого матеріалу.

— Ага, — сказав Траут.

— І розвантажували все недбало, тож кавалки книжок і жур­налів і такого іншого розліталися всім містом. Якби хтось захотів собі бібліотеку, треба було просто піти на товарну станцію і забрати які тільки хочеш книжки.

Попереду на дорозі стояв з піднесеною рукою білий чоловік, а біля нього вагітна дружина і дев’ятеро дітей.

— Виглядає як Гарі Купер, хіба ні? — сказав водій вантажівки про чоловіка, що махав рукою.

— Так, справді, — сказав Траут.

Гарі Купер був кінозіркою.

— Так-от, — сказав водій, — у них було стільки книжок в Лібертівіллі, у тюрмі книжки були замість туалетного паперу. Мене взяли в п’ятницю, під вечір, тож до понеділка я не міг потрапити на суд. То я два дні сидів у буцегарні й не мав що робити — лише читав туалетний папір. Досі пам’ятаю одне прочитане оповідання.

— Ага, — сказав Траут.

— То було останнє оповідання, яке я читав, — сказав водій. — Боже мій, відтоді минуло, мабуть, п’ятнадцять років. Оповідання було про іншу планету. Божевільна історія. Там було багато музеїв, завалених картинами, і уряд користувався чимось типу рулетки, щоб вирішити, що здавати в музеї, а що викидати.

Кілґорові Трауту раптом закрутилась голова від déjà vu. Водій вантажівки нагадав йому про книжку, про яку він сам роками не згадував. Туалетним папером водія у Лібертівіллі штату Джорджія був «Баррінґ-ґаффнер із Баньяльто, або Цьогорічний шедевр» Кілґора Траута.

Назва планети, де відбувалася дія Траутової книжки, була Баньяльто, а Баррінґ-ґаффнер був державним службовцем, який раз на рік крутив колесо удачі. Громадяни подавали урядові твори мистецтва, для кожного призначали порядковий номер, а тоді визначали вартість відповідно до обертань колеса Баррінґ-ґаффнера.

Головним героєм історії був не Баррінґ-ґаффнер, а скромний швець на ім’я Ґуз. Ґуз жив сам-один і одного разу намалював кота. То була єдина картина, яку він намалював. Він відніс її до Баррінґ-ґаффнера, той дав їй номер і поставив у склад, переповнений творами мистецтва.

Ґузовій картині неймовірно пощастило на колесі. Її оцінили у вісімнадцять тисяч «ламбо», що тотожне мільйонові доларів на Землі. Баррінґ-ґаффнер вручив Ґузові чек на цю суму, більшу частину якої відразу ж забрав податковий інспектор. Картині відвели поважне місце в Національній ґалереї, і люди вишикувались у черги на милі, щоб побачити картину вартістю мільйон доларів.

Також влаштували велетенське вогнище з усіх картин, статуй, книжок і такого іншого, яких колесо визначило як нічого не вартих. А тоді з’ясувалося, що колесо було підлаштоване, і Баррінґ-ґаффнер вчинив самогубство.

Те, що водій вантажівки прочитав книжку Кілґора Траута, було подиву гідним збігом. Траут ніколи раніше не зустрічав жодного свого читача, і тепер цікавою була його реакція: він не зізнався, що був творцем тієї книжки.

Водій зауважив, що на всіх поштових скриньках у них по дорозі намальовані однакові прізвища.

— Он там ще одне, — сказав він, показуючи на скриньку, яка виглядала ось так:

Вантажівка проїжджала по цих місцях, звідки родом були прийомні батьки Двейна Гувера. Під час Першої світової війни вони переїхали із Західної Вірджинії до Мідленд-Сіті, щоб заробити великі гроші в автомобільній ком­па­нії «Кідcлер», що виробляла літаки і вантажівки. Коли

1 ... 20 21 22 ... 51
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"