Читати книгу - "Донька пастора"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, давай візьмемо для прикладу щось конкретне. Щось, що особливо важко проковтнути... пекло, скажімо. Ти віриш у пекло? Тільки зауваж, коли я кажу «віриш», я не питаю про те, чи віриш ти у пекло як у щось невизначене й метафоричне, як його описують ці модерністські єпископи, про яких так полюбляє розводитися Віктор Стоун. Я питаю, чи ти віриш буквально? Чи віриш у пекло, як віриш в Австралію?
— Певна річ, вірю, — сказала Дороті й спробувала пояснити йому, що існування пекла є навіть більш реальним і постійним, ніж існування Австралії.
— Гм, — сказав не надто вражений містер Ворбертон. — Певною мірою це вельми переконливо, звісно. Але що мене завжди насторожувало у вас, релігійних людях, так це те, що ви диявольськи холоднокровні, коли йдеться про ваші вірування. Це свідчить щонайменше про бідну уяву. Ось я стою перед тобою, язичник і богохульник, по шию погруз у щонайменше шести смертних гріхах і явно приречений на вічні муки. Цілком можливо, що вже за годину я кипітиму в найгарячіших казанах пекла. А проте ти сидиш тут і спокійнісінько зі мною розмовляєш, ніби зі мною все гаразд. Якби у мене виявився рак, проказа чи інша тілесна недуга, ти б не на жарт стривожилася — принаймні мені хочеться так думати. А те, що я цілу вічність шкварчатиму на пекельному вогні, тебе, схоже, аніскілечки не хвилює.
— Я ніколи не казала, що ви потрапите до пекла, — заперечила Дороті, якій від таких слів стало не по собі, і вона вже бажала, щоб ця розмова перейшла в інше русло. Бо, правду кажучи, — хоч містерові Ворбертону вона б нізащо у цьому не зізналася, — але аргумент, який він щойно навів, її й саму не раз спантеличував. Вона справді вірила у пекло, от тільки їй жодного разу не вдавалося переконати себе, що хтось туди таки потрапляє. Вона вірила, що пекло існує, але там порожньо. Не певна щодо ортодоксальності такої теорії, вона воліла тримати її при собі. — Ми ніколи не можемо знати точно, потрапить хтось до пекла чи ні, — уже переконаніше сказала вона, знаючи, що принаймні тут вона стоїть на твердому ґрунті.
— Що?! — вигукнув містер Ворбертон з удаваним здивуванням. — Невже ти хочеш сказати, що й для мене є надія?
— Звісно, що є. Це лише ті огидні прихильники теорії напередвизначення вважають, що людина потрапить до пекла, незалежно від того, покається вона чи ні. Ви ж не хочете сказати, що англіканська церква є кальвіністською?
— Гадаю, завжди можна прикритися непереможним Незнанням, якому і море по коліна, — замислено мовив містер Ворбертон, а тоді, вже впевненіше, додав: — Знаєш, Дороті, у мене таке відчуття, що навіть тепер, після двох років знайомства, ти все ще плекаєш надію навернути мене до віри. Порятувати заблукалу вівцю, змити з її чола тавро ганьби і все таке. Мені здається, що, незважаючи на все, ти досі сподіваєшся, що одного дня мої очі відкриються і ти побачиш мене на святому Причасті о сьомій годині якогось холодного зимового ранку. Хіба не так?
— Нуу-у... — протягла Дороті, знову знітившись. Вона справді плекала таку надію щодо містера Ворбертона, хоч його й було важко назвати багатообіцяючим кандидатом для навернення. Не в її правилах було, бачачи невіруючого, хоча б не спробувати наставити його на шлях істинний. О, скільки годин вона провела, невтомно сперечаючись із сільськими атеїстами, не здатними назвати бодай одну більш-менш вагому причину свого невірства! — Так, — зрештою визнала вона, але не тому, що вирішила зізнатися, а радше тому, що не хотіла кривити душею.
Містер Ворбертон весело розсміявся.
— Та ти невиправна оптимістка, — сказав він. — А часом не боїшся, що це я перетягну тебе на свій бік? «А от собака здох[40]», якщо пам’ятаєш.
Дороті у відповідь лише усміхнулася. «Не показуй, що його слова тебе шокують» — такого принципу вона незмінно дотримувалася щоразу, коли розмовляла з містером Ворбертоном. Вони отак сперечалися, не в змозі поставити завершальну крапку, уже з пів години, і це цілком могло тривати й цілу ніч, якби Дороті залишилася так надовго; містер Ворбертон обожнював дражнити дівчину щодо її релігійних переконань. Він володів тією фатальною кмітливістю, яка так часто супроводжує невірство, і, хоч Дороті завжди була права, у їхніх суперечках вона не завжди виходила переможницею. Вони сиділи, чи радше Дороті сиділа, а містер Ворбертон стояв, у великій затишній кімнаті, яка виходила на залите місячним світлом подвір’я. Він називав ту кімнату своїм «кабінетом», хоч по ній і не скажеш, щоб там хтось над чимось працював. На превелике розчарування Дороті, розхвалений містер Б’юлі так і не з’явився. (Правду кажучи, ні містера Б’юлі, ні його дружини, ні навіть роману «Тиховоддя і наложниці» ніколи не існувало. Містер Ворбертон усіх їх вигадав як привід, щоб запросити Дороті до себе, адже добре знав, що вона не погодиться прийти, якщо знатиме, що вони будуть лише удвох.) Дороті стривожилася, дізнавшись, що містер Ворбертон тут один. Їй навіть спало на думку, — та що там, вона була цілком певна, — що ліпше їй відразу піти додому; але вона залишилася, переважно через те, що смертельно втомилася, а м’яке шкіряне крісло, яке підсунув їй містер Ворбертон, як тільки вона переступила поріг його дому, було надто зручним, щоб з нього підводитися. Тепер, одначе, її мучило сумління. Не личить їй надто довго тут засиджуватися, люди почнуть пліткувати, якщо про це дізнаються. Окрім того, у неї ще залишилася гора роботи, яку вона відклала, щоб прийти сюди. Дороті так не звикла бити байдики, що навіть година, проведена за звичайною розмовою, здавалася їй ледь не гріхом.
Зробивши над собою зусилля, вона випросталася в аж надто зручному кріслі.
— Гадаю, мені справді вже час повертатися додому, — сказала вона.
— До речі, про його величність Незнання, — провадив далі містер Ворбертон, не звертаючи аніякісінької уваги на слова Дороті. — Не пригадую, чи я тобі колись про це казав, але одного разу, коли я чекав на таксі біля пабу «Кінець світу» у Челсі, до мене підійшло напрочуд потворне мале дівчисько з «Армії Спасіння» і — без жодної тобі передмови — спитало: «Що ви скажете на судилищі Христовім?» Ну, я їй і відповів: «Попрошу перенести засідання». Дотепно, еге ж?
Дороті нічого не відповіла. Сумління щойно ще раз, цього
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Донька пастора», після закриття браузера.