BooksUkraine.com » Сучасна проза » Донька пастора 📚 - Українською

Читати книгу - "Донька пастора"

281
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Донька пастора" автора Джордж Орвелл. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 83
Перейти на сторінку:
разу болючіше, шпигнуло її: Дороті пригадалися ті кляті ботфорти — бодай один із них треба закінчити сьогодні. От тільки вона була страшенно втомлена. У неї видався виснажливий день, який почався з близько десяти миль на велосипеді, які вона здолала, поки розвозила парафіяльний журнал, після чого було чаювання з жінками зі Спілки матерів у спекотній дощаній кімнатці позаду парафіяльної зали. Матері зустрічалися щосереди, після обіду, щоб попити чаю і щось вишити для доброчинних розпродажів, поки Дороті читала їм уголос. (Зараз вона читала «Дівчинку з Лімберлоста» Джин Страттон-Портер.) Подібна робота майже завжди лягала на плечі Дороті, оскільки у Кнайп-Гілл ряди побожних жінок («церковних курок», як їх називають), які виконували чорну роботу у більшості парафій, поріділи до чотирьох-п’яти. Єдиною помічницею, на яку Дороті могла завжди розраховувати, була міс Фут — висока, недоладна тридцятип’ятирічна стара діва з обличчям переляканого зайця, яка постійно метушилася і щиро намагалася допомогти, але завжди робила тільки гірше. Містер Ворбертон казав, що вона нагадує йому комету — «кумедне тупоносе створіння, що мчить по вигнутій орбіті і завжди трішки відстає». Міс Фут ще можна було доручити оздоблення церкви, але не Матерів чи недільну школу, бо, хоч вона й регулярно відвідувала богослужіння, її ортодоксальність залишалася під сумнівом. Міс Фут якось звірилася Дороті, що найкраще прославляти Бога під блакитним шатром неба. Після чаювання Дороті помчала до церкви, щоб поставити свіжі квіти біля вівтаря, а тоді надрукувала батькову проповідь (у неї була старенька друкарська машинка, випущена ще до бурської війни[41], з якої в середньому можна було видобути не більше восьмисот не надто чітких слів за годину), а після вечері вона полола грядки гороху, поки було видно і поки не почало ломити спину. За цей день вона втомилася навіть більше, ніж то буває зазвичай.

— Я справді мушу йти додому, — повторила вона твердішим голосом. — Надворі уже геть стемніло.

— Додому? — перепитав містер Ворбертон. — Дурниці! Вечір ще тільки почався.

Викинувши сигару, він знову почав походжати туди-сюди кімнатою, засунувши руки у кишені пальта. У Дороті перед очима знову замаячив фантом ботфортів. Вона вирішила, що сьогодні увечері зробить не один, а цілих два — як покарання за згаяний час. Вона саме почала подумки прикидати, як виготовити з брунатного паперу халявки, коли це раптом помітила, що містер Ворбертон спинився позаду її крісла.

— Котра година, не знаєте? — спитала вона.

— Можу припустити, що зараз пів на одинадцяту. Але люди на взірець нас із тобою не розмовляють на такі примітивні теми, як час.

— Якщо зараз і справді пів на одинадцяту, тоді я точно мушу йти, — сказала Дороті. — У мене ще ціла купа роботи, яку треба переробити перед сном.

— Робота! О такій годині? Та не може бути!

— Ще й як може. Я мушу виготовити пару ботфортів.

— Ти мусиш виготовити пару чого? — перепитав містер Ворбертон.

— Ботфортів. Для шкільної вистави. Ми робимо все для спектаклю з коричневого обгорткового паперу і клею.

— Клей і обгортковий папір! Святий Боже! — пробурмотів містер Ворбертон. І заговорив далі, непомітно наближаючись до крісла Дороті: — Нічого собі у тебе життя! Морочитися з клеєм і обгортковим папером посеред ночі! Мушу сказати, іноді я навіть радий, що не є донькою священника...

— Я думаю... — почала було Дороті.

Але цієї миті містер Ворбертон, стоячи у Дороті за спиною, легенько поклав руки їй на плечі. Дороті відразу ж почала звиватися, намагаючись вивільнитися, але містер Ворбертон притис її до спинки крісла.

— Не пручайся, — миролюбно сказав він.

— Відпустіть мене! — закричала Дороті.

Містер Ворбертон почав повільно погладжувати її праву руку. Було щось дуже відверте, дуже характерне в тому, як він це робив; то був повільний, оцінюючий дотик чоловіка, для якого тіло жінки є цінним такою самою мірою, як шмат м’яса для голодного.

— У тебе неймовірно гарні руки, — сказав він. — Як тільки тобі вдалося залишатися незаміжньою всі ці роки?

— Зараз же відпустіть мене! — повторила Дороті, знову починаючи пручатися.

— Але я не хочу тебе відпускати, — відказав містер Ворбертон.

— Будь ласка, не гладьте мою руку! Мені це не подобається!

— Яка ж ти дитина, Дороті! Чому тобі це не подобається?

— Кажу ж вам, мені це не подобається!

— Тільки не обертайся, — лагідно сказав містер Ворбертон. — Ти навіть не усвідомлюєш, як тактовно було з мого боку підійти до тебе ззаду. Якщо ти обернешся, то побачиш мою потворну лисину і те, що я тобі у батьки годжуся. А якщо сидітимеш спокійно й не дивитимешся на мене, то зможеш уявити, що я Айвор Новело[42].

Дороті скоса подивилася на руку, що її пестила, — велика, рожевувата, дужа чоловіча рука, з товстими пальцями і рудуватим волоссям на них. Дороті зблідла, вираз на її обличчі змінився з простого роздратування на огиду й жах. Вона сильно смикнулася, вирвалася з його рук і стала навпроти, обличчям до містера Ворбертона.

— Прошу вас, припиніть це! — сказала вона, наполовину гнівно, наполовину засмучено.

— Що з тобою? — спитав містер Ворбертон.

Він стояв випроставшись, у невимушеній позі, ніби те, що сталося, його зовсім не хвилювало, навпаки, здавалося, це його тішить. Обличчя Дороті змінилося. І річ не лише в тому, що вона зблідла; в її очах з’явився якийсь відсторонений, дещо наляканий вираз — ніби якусь мить вона дивилася на нього очима незнайомки. Містер Ворбертон відчув, що якимось чином скривдив її, хоч і не міг збагнути, чим саме, і, можливо, вона не хотіла, щоб він це зрозумів.

— Що з тобою? — повторив він.

— Чому ви робите так щоразу, як ми зустрічаємося?

— «Щоразу, як ми зустрічаємося» — це неабияке перебільшення, — сказав містер Ворбертон. — Насправді мені доволі рідко випадає така можливість. Але якщо тобі справді це не подобається...

— Звісно, мені це не подобається! І ви знаєте, що мені це не подобається!

— Що ж! Тоді забудьмо про це, — великодушно запропонував містер Ворбертон. — Сідай і поговоримо про щось інше.

Містер Ворбертон був геть позбавлений сорому. Це була, мабуть, його найвизначніша риса. Спробувавши звабити Дороті й зазнавши невдачі, він був готовий продовжити розмову, ніби нічого й не сталося.

— Я зараз же йду додому, — сказала Дороті. — Я більше не можу

1 ... 21 22 23 ... 83
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Донька пастора», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Донька пастора"