Читати книгу - "Що сказано"

Одного ранку вона стояла надворі, вдихаючи лимонний запах чистої білизни, а Бо грався у пісочниці.

Напередодні місцеві газети писали про хлопчика, який спокійно грався собі надворі у Фрі-Фоллі, коли якийсь перехожий встромив ножа йому в серце. Вона прочитала цей допис Наталці, коли Аркадій пішов на роботу. За кілька років Бо піде до школи, і як тоді вона буде захищати його? Лише острівець дому безпечний. Але навіть туди пролазить цей світ під прикриттям вечірніх газет. Коли її двоюрідний брат, Едвард Заремба, який жив на першому поверсі, приніс додому величезний уживаний «Зеніт», вона зблизька побачила місця, про які доти навіть не чула: Корея, Тибет, Родезія. Скрізь палахкотіли пожежі: Кастро на Кубі, росіяни — скрізь. Пожежі, які, вона думала, згасли разом з війною, спалахували деінде по цілому світі. І їхній притулок — незахищений.

Вона вірила, що Бог тією війною дав європейцям урок, але вони нічого не навчилися.

Бо було всього п’ять років, та він іноді думав про Бога. По неділях Бог бував у церкві. Бо залюбки стежив за чоловіком у біло-золотих шатах, що говорив незрозумілими йому словами. Найдужче йому подобалася церква увечері, коли холодніло і пахло листям та димом, але далеко приємнішим, ніж та гидота з люльки дядька Стефана. Вітражі темні, і священик розмовляє з людьми, як із приятелями. Свічки ряхтіли у вінчиках. Бо запитував матір про Бога, і вона відповідала, що Бог стежить за ним цілий час, і що Бо повинен молитися щовечора і щоранку.

— Ти з ким говориш? — спитала вона Бо, що сидів навприсядки в піску.

— Солдатики сваряться. Як ви з татом.

Раптом Ластівка відчула, що на них хтось дивиться. Чи не батько? Вона огледілась. Нічого, тільки дерен змагається з вітром.

Тоді звернула погляд на сусідський будинок і побачила у вікні кухні пані Кайзер. Чого їй треба? Бджоли, що літають між кульбабами, і та жінка, що пильно дивиться з вікна… Ластівці стало лячно. «Ходімо, синку». І обоє побігли в дім.

Бо одяг костюм коника-стрибунця, в якому ходив на український дитячий бал. Ластівка поставила на Blaupunkt платівку Шопена і казала малому стати їй зверху на стопи. Вони затанцювали.

Аркадій не був забобонним. На відміну від Ластівки, ніколи не молився святому Христофорові, коли щось губив. (Вона мала й інші підозрілі ідеї. Наприклад, вірила, що впливає на погоду. Коли небо темніло, вона копилила губи і мовчки пекла у кухні паски або начиняла голубці. Коли роз’яснювалося, вона спокійно казала: «Буря була. Але тут, у моїй душі. Я прийняла грім у себе. І блискавку, і грім, і вітер». І звірялася Бо, що коли зустріла його батька, то чулася ближчою до дерев: «Покладу-от руку на тополю, а вона рухається під пальцями. Притуляюся щокою — чую її серце». Може, то всі ті привиди, яких вона набралася, сидячи на цвинтарях? Вони втерлися їй у стопи, у литки, чіплялися за спідницю і вимагали уваги.) І Аркадій ніколи не сперечався з духами й аріелями[12], гуляючи під склепіннями каштанів на Ягідній вулиці, як це робила його сусідка Лілька, жінка Едварда Заремби, самозвана біла відьма, яка працювала санітаркою і бозна-чому була відома жителям Фрі-Фолла під дивним іменем Сем. Але якщо Лільчину голову переповнювали химерні думки, що були наче морські окуні у світі, звиклому до золотих рибок, Аркадій мав одну дивну птаху, що пурхала в його голові.

Якось він вирішив, що для збереження життя минувшини потрібен обряд. Щодня по обіді він наполягав, щоб Ластівка сідала за синьо-жовте піаніно (пофарбував власноруч у кольори українського прапора). Стефан і Наталка всідалися на обгорнуті поліетиленом подушки дивану. Бо прокашлювався і вилазив на своє сідало поруч — приставний синій столик. По кількох вступних акордах Ластівка заспівувала, голосом пристрасним, мов у гітариста з «Касабланки», що заводив «Марсельєзу»: «Ще не вмерла Україна…». Державний гімн. Аркадій, на відміну від Віктора Ласло, не підспівував. Стояв поруч Blaupunkt’a, закинувши голову, з незворушним обличчям, тільки зубочистка бігала туди-сюди між кутиками губ, мов допитливий перископ підводного човна.

В кінці він давав коментар: «Фальшивила, соловейку!» або «Фортіссімо, Славо, фортіссімо!». І вони заводили знов. Раз, на четвертій спробі, він зиркнув на годинник і, бачачи, що запізнюється до праці, тихо пішов з кімнати. Всі почули лише, як грюкнули двері. За другим приспівом Стефан замовк. Раптом він встав з дивану і, важко спираючись на ціпок із руків’ям-дельфіном, сказав Ластівці:

— Він непоганий чоловік, Славо, але це… — він зачекав, поки палець вистукав на скроні телеграму: — це просто куку-на-муню.

Щоп’ятниці вранці, коли родина поверталася з магазинів, вони обкладали торбами цілу вітальню. Ластівка виймала покупки одну за одною та оголошувала ціни: сорок дев’ять центів за «Н» (набіл і т. д.). Аркадій урочисто переглядав скручені чеки, позначаючи червоним хрестиком відповідні блакитні ієрогліфи. Справа тривала до обіду. Якщо, врешті-решт, якийсь рядок цифр лишався непозначеним, він стрибав у свій чорний крайслер і гнав назад до супермаркету А&Р. Іноді він брав Бо за живого свідка. Сперечаючись із похнюпленим продавцем у футболці зі Снафі Смітом, Аркадій виставляв перед себе червоного від стиду Бо, немов кажучи: «Думаєте, дерево, здатне породити отаке яблуко, може струхлявіти до брехні?».

Доки Бо не виповнилося дванадцять, батько плекав у головах — своїй і його — божевільну ідею, що одного дня вони ввійдуть в Україну і визволять її від гнобителів. І всі разом осядуть десь у селі південніше від Роздоріжжя і будуть розводити гусей. Саме це Стефан і називав Аркадієвим «куку-на-муню».

Як вони це зроблять? Зброєю, підступом, легіоном месників, призваним зі снів? Тут Аркадія заціплювало. «Коли прийде час», — похмуро шепотів він.

Тим часом обидва мусили триматися в формі. На світанні Аркадій, мов тьмяне сонце, ставав над ліжком хлопця і торгав його за плече важкою долонею. Напівсонний Бо зітхав до підлоги і починав качати прес, скиглячи: «Тату, навіщо?». Потім підскоки. За ними відтискання. Тоді Аркадій міг би й пожаліти свою єдину дитину, але він лише набагато пізніше зрозумів, що не знав сина.

Аркадій мав сумніви щодо цілої тої справи. Зрештою, хіба національність має значення? Хіба країни — не ілюзорні категорії? Іноді він шкодував, що не народився євреєм, ірландцем чи італійцем. Вони вибороли собі привілей бути видними. Але перше ніж світ тебе побачить, він має знати, як тебе коректно назвати. Він побоювався, що Америці набрид лемент малих республік і змучених народів, які наввипередки горлають «Я єсмь!». Окрім того, що скажеш про