Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

ага, так, у курильній кімнаті. Він насміявся з неї — поцілував її? Неймовірно! Ніхто не повірив жодному слову. Аякже! Поцілував Саллі в курильній кімнаті! Якби це була яка, може, високоповажна Едіт чи леді Віолетта; але не ота обірванка Саллі без гроша за душею, у якої чи то батько, чи то мати мали звичку за картами в Монте-Карло тринькати гроші. Г’ю був найбільшим снобом з усіх людей, яких він коли-небудь бачив — найулесливіший — ні, він не те щоб стелився. Для такого він був надто самовдоволений. Висококласний камердинер — перше, що спадало на думку, той, хто йде позаду з валізами в руках, якому цілковито довіряють у справі надсилання телеграм, — тобто людина, незамінна на господарстві. Тож він і знайшов роботу під стать собі — одружився з високоповажною Евелін; отримав незначну посаду при дворі, завідував королівськими пивницями, чистив на туфлях монарші пряжки, ходив у бриджах і мереживних гофрованих манжетах. І все ж таки наскільки безжалісне життя! Служба при дворі!

Отже, одружився він із цією леді, із цією високоповажною Евелін, і вони собі десь тут живуть-поживають, думав він (дивлячись на помпезні будинки з вікнами в парк), він навіть одного разу в них обідав, у будинку, який, як і всі його надбання, мав щось таке, чого не мали інші будинки — здається, шафу для білизни. Тож він мусив стояти й милуватися нею — мусив довго захоплюватися хай би чим там — шафою для білизни, наволочками, старими дубовими меблями, картинами, які Г’ю вдалося купити дуже дешево. Але місіс Г’ю іноді псувала йому ту показуху. Вона була однією з тих непомітних жінок-мишок, яким подобалися високі чоловіки. Довший час її навіть не чути. І тут раптом вона загне щось геть неждане — і щось досить-таки хльостке. Видно, залишки аристократизму. Бачиш, як на неї, то вугілля для розпалювання парового котла було дещо теє, аж занадто — повітря спирає. От і жили вони тут зі своєю шафою для білизни, старими майстрами й наволочками зі справжнім мереживом десь так за п’ять, а може, й десять тисяч на рік, тоді ж бо як йому, а він на два роки старший за Г’ю, таки доведеться тепер у нього канючити хоча б якусь роботу.

У свої п’ятдесят три роки він змушений просити в них допомоги з роботою: знайти місце вчителя латини для малих хлопчиків чи якусь секретарську посаду, де він був би на побігеньках у якогось мандарина в офісі заради п’яти сотень на рік; бо після одруження з Дейзі вони не проживуть на меншу суму навіть з огляду на його пенсію. А Вітбред, імовірно, зміг би таке втнути, або Делловей. А чому б не звернутися до Делловея? Він непоганий хлопець, трохи обмежений, трохи тугодум, так, але досить непоганий. За що би не взявся, завжди робив це однаково нудно, без натяку на фантазію, без іскорки захоплення, але по-своєму мило. Йому б поміщиком у селі бути, а він пропадав у політиці. Найліпше проявлявся він на лоні природи біля коней і псів; як уміло він усе залагодив, наприклад, коли Кларисин великий волохатий пес потрапив у капкан і йому мало не відірвало лапу, тож Клариса ледь не зомліла, а він зробив усе, як слід: перев’язав псові лапу, наклав шини, сказав Кларисі не робити дурниць. Саме за це вона його, мабуть, і любила — саме це їй і потрібно. «Люба, не роби дурниць. Тримай ось тут, принеси теє», — і весь час говорив із псом, ніби з людиною.

Але як тільки могла вона ковтати всі ті небилиці про поезію? Як вона могла вислуховувати його патякання про Шекспіра? Цілком серйозно й урочисто Річард Делловей наприндився і сказав, що жодна порядна людина не повинна читати сонетів Шекспіра, бо це все одно, що підслуховувати під замковою щілиною (до того ж він і стосунків тих не схвалював). Жодна порядна людина не пошле свою жінку відвідати сестру покійної дружини. Просто неймовірно! Хотілося вцілити в нього зацукрованим мигдалем — саме вечеряли. Проте Клариса буквально на льоту хапала його слова, оту дуже незалежну думку; тільки одному Богу відомо, чи вона, бува, не вважала його найоригінальнішим розумом, який коли-небудь бачила!

Це також сприяло його зближенню із Саллі. Там був такий городець, де вони любили гуляти, обнесений парканом, із кущами троянд і велетенською цвітною капустою; пригадує, Саллі зірвала троянду, зупинилася й вигукнула в захваті від листя капусти в місячному сяйві (аж дивно, як чітко він усе те пригадує, про що вже роками не думав), і почала благати його — напівжартома, зрозуміло, — викрасти Кларису, врятувати її від усіляких там Г’ю, Делловеїв і їм подібних «бездоганних джентльменів», які «загублять її душу» (в той час Саллі списувала віршами цілі стоси паперу), зроблять із неї винятково господиню свого дому, розвинуть її суєтність. Але треба віддати Кларисі належне. Хай там як, вона не збиралася заміж за Г’ю. Вона мала чітке уявлення про те, чого хотіла. На поверхні тримала свою чуттєвість. Усередині була дуже практичною — значно ліпшим знавцем людей, ніж, наприклад, Саллі, а до того ж дуже жіночною — з тим незвичайним жіночим даром створювати свій власний світ, хоч би де вона опинялася. Зайде в кімнату, стане, як не раз він бачив, у дверях, а навколо купа народу. Але тобі запам’ятається саме Клариса. Не те щоб відзначалася яскравістю і впадала в око; можна навіть сказати, що не була красунею, не мала в собі чогось вже надто колоритного, ніколи не казала чогось надто розумного, але ось — я, власного персоною; ось я, тут, перед вами.

Ні, ні, ні! Він більше в неї не закоханий! Просто побачив її вранці з тими ножицями й нитками, коли вона готувалася до прийому, і вже не може відігнати від неї своїх думок; вона настирливо повертається до нього, як той пасажир, що спить і щоразу хилиться до тебе у вагоні потяга; а це зовсім не кохання, це думання про неї, критикування її, після тридцяти років він знову намагається її збагнути. Можна з певністю казати про її суєтність; надто вже вона переймається рангами, становищем, успіхом серед свого оточення, що певного мірою є доконаним фактом; вона навіть йому в цьому зізналася. (Якщо добре постаратися, завжди вам зізнається у своїх вадах, вона чесна.) Казала, що не любить задрипаних, зачуханих, ледачих людей, мабуть, таких, як він; вважала, що люди не мають права тинятися без діла,