Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Вирушили з тієї станції пізно вночі піхтурою, похідним порядком, виславши наперед розвідку, як належалося вже в сфері дії ворога, йшли до ранку лісами, перелісками, полями, ярами, зупиняючись на кілька хвилин перепочивати, повертали на всі боки, здавалося мені, що верталися назад, довго-довго маршуючи в протилежному напрямку, зупинялися, круто повертали знову, і знову плуталися в невідомих місцевостях, потомлені, голодні, підштовхувані приглушеними покликами офіцерів.

Аж на ранок зупинилися в чистому полі, що далеко спереду підіймалося вгору узгір’ям і зникало десь аж там, за затуманеним обрієм.

Від голови полку побігла назад якась команда, передня частина загукала «ура!», а коли команда докотилася й до нас, самокатчиків, що йшли в хвості колони, ми дізналися, що стоїмо зараз на кордоні Німеччини, про що свідчили недалеко поставлені мережані стовпики з позбиваними вже німецькими одноголовими орлами, що оце зараз, значить, ми переможно вступаємо в ворожу землю, і з того маємо виявити велике патріотичне піднесення, гукаючи голосно «ура!»

Правда, пролунало те «ура» з уст тритисячної людської маси, зголоднілої, втомленої цілонічним переходом, не зовсім піднесено, але начальство наказало полковій оркестрі вдарити переможного марша: музика справді підбадьорила, і полк рушив німецькою землею вже жвавіше, поки не вийшов та не пересунувся за узгір’я.

До речі, про музику. Лиха година вигадала її на солдатське нещастя. Мені потім часто доводилося спостерігати, як потомлені довгоденними переходами, вкрай вимучені, люди ставали вже на грані — або цілковитого отупіння, що межувало з повною нечутливістю, майже втратою свідомости, або треба було тільки маленької іскорки, щоб уся та маса вибухла гострим, лютим і страшним протестом:

— Годі знущатися далі!

І от, саме в таку мить, несподівано, здалека, з передніх лав, виривалися бадьорі, рвучкі звуки музики, неслухняні ноги починали самі рухатися, ступати жвавіше, зникала млявість у всьому організмі, прояснювалася голова, відсталі підтягалися, і через якісь дві-три хвилини полку не можна було впізнати: неначе тількищо вирушив на невеличку прогулянку після довгого, спокійного, мирного життя.

І ще довго по тому, як останні акорди завмирали в непорушному повітрі, йшлося бадьоріше, не почувалося втоми, всі прожилки нервів іще наспівували, невідомо звідки викликаючи сили, що, здавалося, навіки вже лишали людину.

Ми пересунулись за узгір’я. І ось тут, як здалося мені, всі три тисячі людських істот одразу стрепенулися так само, як стрепенувся й я, тим більше, що й музика давненько вже замовкла й переможний настрій сам собою десь зник за останніми вібраціями задерикуватих вигуків мідяних сурм.

Йшли звичайною польовою стежкою, а обабіч неї, дуже густо один-повз-один виринали перед очима наскоро роблені шанці, подекуди поплутані колючим дротом, і — могилки, понасипувані з свіжої, ще ні вітрами як слід не обвіяної, ні дощами не обцілованої землі.

Перша така могилка, що кинулася мені в вічі й викликала якесь почуття, що межувало з жахом, що примусило стрепенутися, як здавалося мені й не тільки мене самого, — це була проста собі могилка, а радніше — горбочок свіжої землі з уткнутими коло нього навперехрестя двома паличками, солдатським кушаком перев’язаними, з солдатською пом’ятою, в глині, шапкою на цьому, нашвидку змайстрованому хрестику. Поруч неї — друга, з однією паличкою, а на ній — німецька блискуча каска, а поблизу каски, недобре присипана землею, в густо цвяхами зацяцькованому чоботі стирчала нога німецького солдата.

Це були перші два сліди драми, іменованої в людській історії війною, драми з трагічним епілогом для двох живих істот, нашвидку отут похованих — перші перестороги всім живим, гнаним туди, в невідому далечину, до таких самих могилок, — це були перші вражіння від війни.

Бадьорим маршем, під невгамовані звуки полкової оркестри, проходили вулицями першого, завойованого у німців самсоновською армією, що її рятувати ми тепер поспішали, міста Лик, нашвидку перейменованого російською владою на місто «Зелене».

Життя в місті, здавалося, ані трохи не змінилося від того, що недавно тут відбувався жорстокий бій за нього, — крамниці було повідчинювано, населення на вулицях повно, але погляди, якими зустрічали нас усі — від маленького до старого, — зовсім не свідчили, що ми маємо переможене місто. Як подиху свіжого повітря після задушливого склепу, шукав я очима хоч одного привітного, чи навіть байдужого до нас обличчя, близько йдучи повз пішоходи, достоту запруджені народом, але бачив скрізь і всюди — тільки ненависть, тільки ніяк не приховувану лють, тільки зневагу, тільки гостру ворожнечу…

На околиці міста розташувались ми на ніч у покинутих людьми приміщеннях. Кому належали ці, небагаті на вигляд, житла, я не задумувався, але, потрапивши всередину й побачивши, що все там потрощене, побите, поперекидане, — безперечно мародерами з нашого «славного, побідоносного», я зрозумів, що недарма такими поглядами зустрічало нас населення, вигнане на вулиці суворим наказом військового командування — вітати переможний похід царського війська, і зрозумів, чому жодного привітного обличчя не міг піймати в юрбах того, ощасливленого нашим вступом до міста, німецького народу.

Спати в кімнаті можна було тільки на підлозі, бо вся мебля була потрощена, пошматована, на підлозі товстим шаром лежали уривки паперів, порваних книжок, розбиті вазочки, чорнильниці, рамці з подраними картинами й родинними портретами якоїсь шановної німецької бюргерської, а може й просто робітничої сім’ї.

Ми ще не встигли якось порозміщуватись, діставши на вечерю рідкого кулешу з полкової кухні, як до нас завітав поручник, причислений до восьмої роти ще десь перед вирушенням у похідне мандрування по Фінляндії.

Це був добріший за інших, молодий офіцер, що в поводженні з солдатами намагався показати себе за великого приятеля їм, за простого й славного старшого друга. Але досі я його не долюблював просто з егоїстичних міркувань: він ніколи не подумав про те, щоб відчути в мені трохи культурнішу, чи просто письменнішу за інших рядовиків людину, й ніколи, ні разу, навіть у розмовах на самоті, коли він справді намагався показати себе за великого приятеля солдатові, не подумав про те, щоб не вживати брутального, принизливого «ти». Але сьогоднішні відвідини його змінили мою думку про нього на краще.

Коли поручник (Кравцов, здається) заглянув у цю поруйновану квартиру, то забувши, мабуть, що перед ним солдати, схопив себе за голову й достоту завив:

— Ой! Який жах! Яка ганьба! Що ж вони наробили?! Що, як про це довідається культурний