Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

А далі, очунявши від першого вражіння, звернувся до нас благально:

— Братці, пам’ятайте, ради всього святого, пам’ятайте, що це — ганьба, що це — пляма на нашій «доблестній» армії, не чіпайте тут нічого, і ніколи-ніколи не дозволяйте собі робити таке…

Наївна людина. Поперше, тут уже чіпати було нічого, а подруге… Подруге, здається мені, що згодом і цей поручник переконався, що війна — війною, і що на такі дрібниці, як погром якоїсь квартири, смішно так реагувати. Пізніші картини воєнних буднів мене в цьому глибоко переконали, проте, симпатичні почуття до цього поручника залишилися надовго.

Здавалося, що тільки ось-ось зараз ми посклепляли очі, коли почули надворі тривожну метушню, окремі вигуки, біганину, нас побудили й наказали лаштуватися до виступу.

Виступили на світанку, пройшли кілька кілометрів широким полем, що все було засіяне слідами недавніх боїв — вибоїнами від «чемоданів», міленькими шанцями, частинами солдатського обіхідку: там патронташ, у грязюку втоптаний, там баклажка розбита, там дивно покручений велосипед, лопатка — з тих, що кожен другий піхотинець має носити при собі з правого боку.

Ранок був холодний, дорога важка, бо до чобіт прилипала пудовими тягарами добре розмішана обозами грязюка; хотілося спати, хотілося не заглядати вперед, назустріч грізному, невідомому майбутньому, а думки настирливо лізли й лізли надокучливими роями, примушуючи тіло тремтіти, а зуби ганебно цокотіти.

Несподівано — метушня в голові колони, крики команди — од роти до роти:

— На обрії ворожа кіннота! Забігали півротні, фельдфебелі, унтери, переказуючи метушливо накази:

— Праворуч уздовж дороги — в цеп!

Не встиг я отямитися, кинути свого велосипеда (важка, в багнюці, непотрібна й дуже недосконала машина типового військового зразку, на захисний, зелений колір пофарбована) й прилягти коло узбочини дороги, як спереду, ззаду, з боків і, здавалося мені, звідусіль почалася гарячкова стрілянина; куди, на кого, хто стріляв — ніяк не можна було второпати.

Дві батареї, прикомандировані до нашого полку, зірвалися й подалися геть-геть далеко в поле, вибираючи зручнішу позицію.

Нам наказано було щільно лягти один-повз-один і настовбурчити багнети поперед себе на випадок, коли добіжить ворожа кіннота, і стріляти починати тільки тоді, коли ворог буде вже зовсім недалеко. А навколо стріляли всі.

Безладна стрілянина тяглася з півгодини, поки, знову цілком несподівано, звідкись прилетіли слова команди:

— Отста-а-віть! То — свої!

Але стріляв увесь полк іще мабуть доброї півгодини, з півгодини гатила артилерія поперед себе, в чисте небо, що зливалося десь там, на обрії, де був заворушився, як комусь здалося, ворог, лежала, припавши ниць до землі команда зв’язку з виставленими по-дурному вперед багнетами, лежала так само коло нас якась рота, що теж не стріляла.

Даремно було потрачено роки навчання в казармах і поза ними, на маневрах, чи зразкових походах за мирного часу, на вживання прапорців — переказувати на відстань накази за допомогою азбуки Морзе. Цієї науки за недовгий час на військовій службі я так і не охопив із усіма її премудрощами, а тепер на втіху собі переконався, що в умовах теперішньої війни — це справді звичайнісінька дурниця.

Я бачив, як із багатьох боків такі махальщики переказували до артилерії й до тих рот, що далеко порозсипалися в полі й безглуздо опорожняли свої патронні торбинки, стріляючи невідомо куди й невідомо на кого, щоб перестали стріляти — але на ті прапорці в таких обставинах ніхто ніякісінької уваги не звертав. Минула добра година, поки виявилося, що стріляли на свій таки роз’їзд козачий, та що в наслідок такої ретельної стрілянини загинуло вісім наших козаків і чимало з них поранено…

Боляче шкода було отак безглуздо загиблих людей, але вже через день, коли нам оповідали, мабуть чи не з переказів мирного, населення, що козаки в цьому районі, може того самого дня, як потрапили під обстріл власного війська, загнавши до клуні в полі кількадесят німецьких полонених солдатів, до яких прилучилося й багато невійськового люду, а між ними жінки та дівчата, — підпалили ту клуню й густо обстрілювали, не даючи нікому вихопитися, поки люди живцем не по горіли — після того жаль вивітрився.

Купу обгорілих людських трупів на згарищі пожежі я бачив.