Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гаєк і Кейнс
Знаменита полеміка Гаєка з Кейнсом, про яку стільки говорять, ніколи не була чимось рівноправним, хоча у 1931 році вони недовго, але дуже інтенсивно обмінювалися ідеями — після того, як Гаєк суворо розкритикував Кейнсів есей «A Treatise on Money» («Трактат про гроші»), опублікований в «Економіці», журналі Лондонської школи економіки. Однак, за словами Роберта Скідельскі, який резюмував цю полеміку в переконливому есеї «Гаєк проти Кейнса»[31], попри відмінності був між ними важливий спільний знаменник, який тепер усвідомлюється краще, ніж тоді, коли майже все релевантне економічне і політичне середовище поділяло ідеї Кейнса. Радикальні твердження Гаєка були тоді поодинокими, на той час нісенітними, то була донкіхотська боротьба людини твердих переконань супроти пануючої у той час культури. Але обидва були лібералами, хоча Кейнс вірив, що деяке втручання держави в економіку може краще захистити капіталізм; Гаєк відкидав таку ідею. На думку Скідельскі, у знаменитому поділі на їжаків та лисів, який запровадив Ісая Берлін в своєму есеї про Толстого, Гаєк був їжаком (який знає лише одну велику річ), а Кейнс — лисом (який знає багато що). Обидва прийшли в економіку через філософію і обидва вірили у важливість суб’єктивного елементу в інтелектуальній праці, який відмовлялись підпорядковувати чисто науковому. Жоден з них не був полум’яним демократом і обидва називали себе шанувальниками Г’юма, Берка і Мандевіля. А ще обидва вважали, що західна цивілізація є «крихкою», але розходились у тому, як її врятувати. Хоча вони були знайомі і ставились один до одного з повагою, дружби між ними не було і листувалися вони рідко. Кейнс прочитав «Шлях до рабства», коли їхав на Бреттон-Вудську фінансову конференцію 1944 року; 28 червня того року він написав Гаєку, вітаючи його з написанням «великої книжки». «Усі ми маємо бути вам вдячні: ви сказали те, що мало бути сказане», — додавав він. «З моральної та філософської точки зору я віртуально погоджуюсь з усім, що ви кажете, не просто погоджуюсь, а погоджуюсь дуже щиро». Але далі він формулює свою критику: «Ви визнаєте, що проблема [планування] впирається в те, де провести межу [...]. Але не даєте інструкцій, як дізнатися, де її встановити. Насправді ви і я, без сумніву, встановимо її у різних місцях. Як на мене, ви недооцінюєте компромісне рішення [...]». Щодо останнього Кейнс, без сумніву, мав рацію: Гаєк ненавидів компромісні рішення і «теплі води», він був людиною крайнощів і через це — заразом з геніальними здогадками — він часом робив страшенні помилки. Однак немає сумніву, що попри їхні розходження він завжди дуже поважав Кейнса. Він так і сказав його вдові Лідії Лопоковій, коли Кейнс помер у 1946 році: «[Ваш чоловік — ] єдина велика людина, яку я знав і якою завжди безмежно захоплювався»[36].
Інтервенціоністські теорії блискучого Джона Мейнарда Кейнса, згідно з якими держава могла і мусила регулювати економічний ріст і забезпечувати повну зайнятість, покриваючи дефіцит і виправляючи ексцеси laissez-faire[37], з роками перетворилися (ймовірно, зайшовши далі, ніж хотів сам Кейнс) на незаперечну аксіому соціалістів, соціал-демократів, консерваторів і навіть мнимих лібералів старого і нового світу. Вони вже такими були, коли Гаєк звернувся з тією вражаючою відозвою до широкої публіки, в якій було підсумовано те, що він обстоював у своїх академічних і технічних працях, відколи в тридцяті роки разом з Людвіґом фон Мізесом почав в Австрії відновлювати і модернізувати класичний лібералізм Адама Сміта.
Попри те, що «Шлях до рабства» здобув широкий розголос у Великій Бритаії і Сполучених Штатах, де популярний «Reader’s Digest» дав стислу версію книжки, вона була заборонена у повоєнній Німеччині окупаційними силами, які не хотіли посваритися з СРСР. Тоді його ідеї зустріли схвалення лише серед маргінальних груп академічного і політичного світу, а, наприклад, країна, де книжку було написано — Велика Британія, взяла в ті роки курс на лейбористський популізм і державу-благодійницю, тобто на інфляцію і занепад, який лише через кілька десятиріч змінить вражаючий (але, на жаль, обірваний) ліберальний стрибок Марґарет Тетчер. Замість того, аби завоювати йому повагу серед його колег-економістів, «Шлях до рабства» прислужився радше до дискредитації Гаєка, однак його авторитет потроху відновлюватиметься, особливо після того, як в 1974 році він отримав Нобелівську премію в галузі економіки.
Як і фон Мізеса, як Поппера, як Берліна, Гаєка не можна зарахувати до однієї спеціальності, економіки, бо його ідеї є такими ж новаторськими у сфері економіки, як і в філософії, праві, соціології, у політиці, психології, науці, історії, етиці. У всіх них він міг похвалитися оригінальністю і радикалізмом, які є небаченими серед сучасних мислителів. Завжди при цьому зберігаючи повагу до ліберальної класичної традиції і строго дотримуючись прийомів академічного дослідження. Однак його роботи пройняті полемічним жаром, неповагою до усталеного, інтелектуальна креативність у них йде рука в руку з деякою холодною аналітичною штивністю, у них часто трапляються вибухонебезпечні пропозиції, на кшталт тієї, яку він зробив у 1950 році: аби Західна Німеччина увійшла до складу Сполучених Штатів, а інші європейські країни згодом зробили те саме (передусім він мав на гадці скандинавські країни). Чи не менш полемічна його пропозиція приватизувати і довірити ринку виготовлення національної валюти — ідея, яку (як розповідає у своїх спогадах Марґарет Тетчер) її уряд готовий був запропонувати Європейській Унії через свого міністра економіки Найджела Ловсона[38]. В ім’я особистої свободи Гаєк міг обстоювати речі, які йому не подобались: наприклад, право бути гомосексуалом, не зазнаючи при цьому переслідувань і дискримінації; водночас він ніколи не зрікався деякого прагматизму: коли йшлося про вільний продаж вогнепальної зброї, він обстоював ідею, що лише перевірені особи певного інтелектуального і морального рівня можуть займатися такою торгівлею.
Та деякі з його переконань важко розділяти справжньому демократу: наприклад, те, що краще вже диктатура, що практикує ліберальну економіку, ніж демократія, яка цього не робить. Так він дійшов до крайнощів, коли за двох оказій стверджував, що за військової диктатури Піночета в Чилі було значно більше свободи, ніж при популістському і експропріаторському правлінні Альєнде, за що дістав заслужену зливу критики навіть від своїх шанувальників[39].
Починаючи із шістдесятих, після
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик племені, Маріо Варгас Льоса», після закриття браузера.