Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

В дальших нотатках про перебування в Тройце-Сєргієвському посаді Кюстін пише про незліченну армію паразитів, які його гризли вночі, в монастирськім «готелі»... А ранком «мій слуга прийшов до мене перед умовленою годиною. Коли я побачив, що входить бідний Антоніо із замкненими очима, з набряклим обличчям, я не потребував його розпитувати... Коли я спиняюсь на цих неприємностях, то тому, що вони подають вам розміри московських перехвалок та говорять про рівень матеріальної цивілізації, якого досягли мешканці найкращої частини цієї імперії... Хробацтво, цей неминучий виплід незаможности, є з усіх фізичних нещасть тим, що викликає моє найглибше співчуття; Це лихо, хоч воно до певної міри добровільне, залишається проте ще бруднішим; це явище має подвійну натуру: воно має моральні та фізичні причини; воно є наслідком комбінованих немочей душі і тіла.

Під час моїх мандрівок я досить часто пригадував собі проникливі спостереження Песталоцці, великого практичного філософа; з цих спостережень над способом життя людей виходить, що з двох осіб, які мають однакові звичаї, одна може бути брудна, а друга чиста. Чистота тіла залежить від здоров’я, так само, як від дбайливости супроти себе... Як би там не було, але серед москалів панує брудне нехлюйство».

У Троїцькому монастирі, крім безлічі різного шкідливого хробацтва, була також книгозбірня. «Не зважаючи на мої жваві та довгі прохання, мені не хотіли показати книгозбірні; мій перекладач увесь час повторював мені ту саму відповідь «Це заборонено»... Ця сором’язливість монахів, що ховають скарби знання в той час, коли виставляють скарби суєти, здавалася мені дивною. Я бачив, що їхні клейноди менше припорошені, ніж їхні книги». (Лист 30-й).

Варто відмітити, що сором’язливі заповіти Тройце-Сєргєєвской Лаври Москва свято береже й донині. Відомо, що ані звичайні чужинці, ані навіть акредитовані в Москві чужинецькі дипломати не мають права вступу до совєтських книгозбірень... (Що, зрештою, не перешкодило генералові Бедел Смісові в самій таки Москві роздобути викляту книгу де Кюстіна, ту саму, яку ми тут переповідаємо...).

Під час своєї подорожі, зокрема в околицях Ярославля та Володимира на Клязмі, маркіз зробив такі актуальні спеціально в наші часи спостереження про московську лісову господарку:

«Коли я кажу москалям, що їхні ліси кепсько зберігаються та що їхній країні бракуватиме палива, то вони сміються мені у вічі. У них вираховано, скільки мільйонів років треба, щоб вирубати ліси, що вкривають несходиму частину величезної імперії. І цей обрахунок є відповіддю на все. Бо тут відплачуються словами і в цьому й у всім іншім. У приписах, надісланих до кожного губернатора, написано скільки його губернія має метрів дров. Статистика виконує свою арифметичну працю, але калькулятор, заки зробить підсумки цілосте, не вирушає на місця, щоб подивитися з чого складаються ліси, занотовані на папері. Він здебільшого знайшов би там збиранину кущів придатних на оберемки трісок, або загубився б в полях папоротей та ситників. Проте збідніння рік вже дає себе знати. Цей прояв загрожуючий навігації, є викликаний тим, що багато лісів повирубувано навколо джерел рік, а також вздовж потоків, які улегшують плавання.

Але москалі, зі своїми картонами, наповненими задовільними звітами, мало турбуються розтринькуванням одиноких багатств своєї землі. їхні ліси є безмежні... в канцеляріях міністерств; а цього їм досить”.

Слід до цього додати, що й пізніший німецький залізний канцлер Бісмарк, ідучи 1859 року з Пітера до Москви, мав також не найліпше враження від московських лісів. У своїх листах до близьких осіб він ВИСЛОВИВСЯ: подібні до кущів дерева переважно берези, вкривають багна та горбки.

Нудна й нездарна ампірна архітектура, яку зустрів де Кюстін також у Ярославлі, примусила маркіза навести довгу суперечку, яку він мав із одним знайомим Москвиной з приводу справді величної та гарної італійської архітектури. Ось кінець цієї розмови:

«Ви хочете, щоб ми, мешканці Петербургу й Москви, захоплювалися так, як ви, італійською архітектурою? Та хіба ж ви не бачите її взірців на кожнім кроці, що його робите в найменшім з наших міст?»

Після цього вибуху національних гордощів я замовчав; я був у Москві, я мав охоту сміятися, а це було, мабуть, небезпечним. Краще було бути обережним, інакше можна було б зазнати лиха: Це ще один доказ впливу цього уряду навіть на чужеземця, що претендує на незалежність...

Ах, вплив монголів триває у вас і то по визволенні від них! Чи не для того ви їх прогнали, щоб наслідувати їх? В мистецтвах та взагалі в цивілізації з таким розвінчуванням не зайдете далеко, так думав я, не кажучи цього голосно. Ви дивитесь з нехіттю на чуже, бо у вас нема чуття досконалости. Доки ви будете нехтувати великими взірцями, доти ви ніколи їм не дорівняєте. Ваша імперія величезна, — згоджуюсь, але що є в ній такого, що я мав би подивляти? Я ніяк не подивляю мавпувань колосальних розмірів... Призирство до того, що їм не знане, здається мені пануючою рисою вдачі москалів. Замість старання зрозуміти чуже, вони воліють насміхатися над ним. Якщо їм колись доведеться проявити свій справжній геній, то світ не без певного здивування побачить, що це геній до карикатури. Я бачу, що.смішні особливості висуванців поширені тут масово й стаються здобутком цілої нації».

Зустрівши в Ярославі на березі Волги кількох селян, що мовчазно пройшли, не глянувши навіть на чужинця, де Кюстін цілком влучно узагальнює: «Москалі мовчазні й позбавлені цікавости; я розумію їх: те, що вони знають, знеохочує їх до того, що їм незнане».

Захоплюючись співучістю мови, зокрема простолюддя, меланхолійною музичністю пісень, Кюстін не закриває очей на темні сторони національної вдачі цього народу: «У звичайних обставинах, у дрібних справах, москалі позбавлені добродушносте, а у великих — недовірливі.

Егоїзм, байдужість — от що знаходите в них, коли докладніше приглянетесь. Ця безсердечність є прикметою всіх станів. Тонка і наївна жартобливість французів тут заступлена ворожою настороженістю, спостережливою шкідливістю, заздрісною в’їдливістю, нарешті — сатиричним смутком... Тут суворість підсоння змушує людину до постійної боротьби, а суворість уряду та призвичаєння до шпигунства роблять характери меланхолійними, а себелюбство — підозрілим. Завжди тут бояться когось чи чогось; але найгірше те, що ця боязливість має підстави, до неї не признаються, але тим більше не ховаються з нею, перед очима трохи уважного та призвичаєного спостерігача.»

Вертаючись з Костроми до Ярославля, маркіз змальовує переправу через Волгу: «В