Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Мама вам про нього не розповідала? — обережно запитав чоловік.

— Ні мені, ні своїй матері. Щоправда, Бауля, помираючи, сказала, що ми довідаємося про свого батька після її смерті, — тихо зронила жінка.

— І що? Довідалися?

— Ні. Може, Бауля марила перед смертю, таке говорячи, а може, й ні. Фактом залишається те, що нічого про батька до сьогодні мені не відомо, — підсумувала Тамара. — Мама мала подругу, мою хрещену, якій повністю довіряла, але від кого завагітніла, не зізналася навіть їй. Вірите, Славо, я часто в дитинстві мріяла, як по нас приїде батько. Уявляла його гарним, добрим, люблячим... Проте життя відрізняється від мрій. Ніхто по нас не приїхав, бо наш батько, напевно, — звичайний боягуз, який відмовився брати на себе відповідальність за власних дітей. Їх таких багато й зараз, будуть і надалі.

— Томо, ви сказали по «нас». Чому?

— Бо нас двоє. У мене є ще сестра.

— Сестра?! — Чоловік здивовано поглянув на Тамару. — У вас є сестра?

— Так! Рідна сестра.

— Де вона мешкає?

— Неподалік.

— Має дітей?

— Так.

— Познайомите нас?

— Тільки не зараз.

— Отже, ваша сестра має дітей.

— Так, сина.

— А у вас є діти?

— І у мене є. Коли хочете, додивимося світлини та пройдемося до річки — хлопці там відпочивають.

— Залюбки прогуляюся з вами до річки! — погодився чоловік. — А це хто? — вказав він на наступне фото.

— Це наша Бауля, я і сестра.

— Ви схожі.

— Так! — кивнула головою Тамара.

Закінчивши розглядати фото, Слава зауважив, що в цьому альбомі лише світлини Тамариної родини.

— Інші альбоми в хаті, — пояснила жінка. — А тут — куточок мого минулого. Я не часто сюди приходжу, здебільшого, коли стає сумно.

— Покажете світлини, де ви з дітьми та чоловіком?

— Так, але не зараз, — відповіла Тамара.

Слава не виявив бажання чаювати, натомість зголосився піти до річки.

Хвилин за десять Слава з Тамарою спустилися до невеличкої річечки. На піщаному березі було гамірно від відпочивальників: такої спеки маленьке водоймище вабило мешканців містечка прохолодою. Тамара з чоловіком сховалися в затінок під великою вербою.

— Он наші бешкетники! — кивнула Тома на хлопчаків, які грали на траві у футбол.

— Які саме?

— У жовтих плавках — Олежик, у синіх — Федько, — говорила Тамара. — Можна було би познайомитися, але ми їм зараз тільки заважатимемо.

— Гаразд. Іншим разом познайомимося, нехай грають, — погодився чоловік. — Тамаро, а з ким ви жили після загибелі матері?

— Знаєте, Славо, так важко згадувати ті миті. Я сиділа біля мами, що вдарилася потилицею об асфальт, і бачила, як вона стікає кров’ю. Мені було так страшно, так страшно! Уявляєте, як воно, маленькій дівчинці пізнього вечора на безлюдній вулиці, сидіти поруч з умираючою матір’ю? Коли ти ще не зовсім усвідомлюєш, що таке смерть, але розумієш, що це страшно, і нічим не можеш допомогти? Я плакала, прохала маму встати, не покидати мене, навіть її улюблені квіти вклала до руки, а вона лежала з розплющеними очима, мовчала, а на асфальті збільшувалася червона пляма...

Чоловік обійняв жінку за плечі.

— Томо, не треба. Гаразд? Походимо по воді?, — запропонував він. — Хоча б трохи освіжимося.

— Походимо! — погодилася жінка, непомітно змахуючи зі щоки непрохану сльозу.

Вони наблизилися до берега, зняли взуття та побрели по воді. Вона була така тепла, ніби її хтось підігрів для купання. Федько, побачивши матір, замахав їй рукою.

— Як тут добре! — протягнула жінка, додавши: — Літо минає, а я ще жодного разу не купалася.

— То надолужимо згаяне! Ще півліта попереду.

— Якщо складете мені компанію.

— Залюбки! — погодився чоловік.

Тамара вже не сумнівалася, що Славко — не маніяк, який носить їй щоночі квіти: про це дав знати Барс, обгавкавши його. До того ж цей чоловік чомусь викликав у неї довіру. Вони трохи походили по воді, доки Тамара не сказала, що сонце напекло їй голову, тому час повертатися додому. Славко притримав жінку під лікоть, доки та взувалася. Вони не помітили, що згори за ними спостерігає чоловік із синьої дорогої іномарки.

Розділ 21

Колега Анатолія Жировського, що був у відпустці, приніс йому до відділку дві великі щуки. Анатолій подякував і зізнався, що заздрить його можливості насолодитися відпочинком біля річки та порибалити.

— Та я ж не у нашій річці-смердючці піймав таку рибу, — сказав чоловік. — Їздили з кумом на платні ставки в сусідній район. А ти як тут? Звільнили того хворого на голову?

— Так, адвокат добився комісії, затриманого визнали недієздатним, і він уже вдома.

— То це ж добре! Вали все на того ненормального та закривай справу!

— Я ще від початку сумнівався, що Колян скоїв злочин, — узявся пояснювати колезі Анатолій. — І зараз так вважаю. Тому мушу знайти справжнього вбивцю! Лише тоді заспокоюся.

— Може, ти маєш рацію, — погодився чоловік. — Місто у паніці, і крий Боже, ще один такий випадок...

— Отож-бо й воно... А за рибу дякую! — сказав Анатолій.

Під час обідньої перерви він завіз щуку Тамарі. Жінка була вдома.

— Сам зловив таку рибку? — запитала Тамара, розглядаючи рибини.

— Найбільша моя риба ще на волі, — втомлено усміхнувся чоловік. — Ні, колега приніс. Що з нею робитимеш?

— Напевно, приготую котлети, — запропонувала Тамара. — Знаю, що ти такі любиш, та й мої бешкетники поласують.

— Гаразд, готуй, — погодився Анатолій.

Він підступив до жінки, обійняв її, пригорнув до себе.

— Я скучив за тобою, — промовив стиха та поцілував у шию. — Нікого немає, ми самі...

— Зараз діти повернуться, — легенько відсторонила чоловіка рукою Тамара.

— Коли ти прийдеш до мене? Хочеш, я візьму вихідний і ми будемо разом цілу добу? Уявляєш, стільки часу й лише ми вдвох?

— Трохи пізніше, зараз треба зібрати одяг дітям, — сказала Тамара, нагадуючи, що незабаром відправлятиме хлопчиків на відпочинок до літнього табору. — Я зателефоную, коли приготую котлети, заїдеш, візьмеш додому, пригостиш батьків.

— Якщо буде час, — сердито буркнув чоловік і поквапився піти.

Він зупинився біля хвіртки, зазирнув Тамарі в очі, сподіваючись, що та не витримає