Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Якби йому з каждого, кому спиздів, по копійкі брать, то Борька був би вже мільярдером, — веселився Бача.

Тим часом Морпєх вже встиг розібратись із тим, як вправлятися з мортиркою, радісно перебив усіх і повідомив:

— Тепер піздєц беркутовським окупантам. Я завтра їм таке покажу, що будуть в страшних снах згадувати двадцяте січня і пушку взвода «А»!

Цього вечора їхній загін заступав на чергування. Логічно, що мусора могли вдарити з будь-якого боку — від Костьольної, Прорізної чи Інститутської… Тому потрібно було пильнувати біля кожної барикади, біля кожного проходу. «Грушу» залишили тим, хто був нині вільний від чергувань… Здебільшого, це був «молодняк», що жив у Київраді.

Мишко на папірці розписав графік чергувань. О 22:00 провели розвод. Не зважаючи на важкі бої і втрати, Майдан продовжував жити за військовим розкладом. Бійці заступили на пости. Нині пости бути потроєні. На Першій барикаді і на оглядовому майданчику над Майданом стояли на чатах кілька сотень повстанців з різних підрозділів. Усі серйозні, стурбовані, потомлені й навіть розгублені. Розмови точились про «Грушу». Ніхто не знав, чим все це може закінчитись. Всі розуміли, що варто «беркуту» активніше натиснути, і з повстанського табору залишиться пшик. Якщо не прийде підмога. Людей в таборі було геть мало. Політики і досі не визначились, що їм робити і яку позицію займати щодо «провокацій на Грушевського».

Як і 11 грудня, на допомогу повстанцям першими прийшли кияни. Також у Київ з усієї країни їхали сотні автобусів щоб підтримати мітингувальників. Не за покликом політиків чи партій. Усі хотіли якнайшвидше покінчити з режимом «сім’ї». Усі вірили, що саме зараз — той «останній і вирішальний бій». Мусора чинили їм перешкоди, але вони проривались крізь блокпости, добирались об’їзними дорогами. Та на це був потрібний час. А час поки що не грав на руку інсургентам…

* * *

Морпєх з Борькою, коли повернулись з поста майже о третій ночі, ще довго «гралися» із мортиркою, планували, як би оце правильно нею скористатись. Вирішили таке: Морпєх утримує «пушку», Борька забиває в дуло заряд, ядро. Морпєх ставить на груди дошку, в неї впирає гарматку, Борька підпалює запальничкою ґніт і підпирає його в спину…

— Та на фіга мене підпирати? — не зрозумів Морпєх і запевнив так, наче вже сотню разів стріляв з таких штукенцій. — Я сам встану в стойку, нормально наведу на підарасів і — вогонь. Чого ти переживаєш? Будеш заряджати. Ми з тобою всю цю хуйню удвох рознесемо.

— Ну, дивись, в тобі не більше сімдесяти кеге живої ваги…

— Та нормально, Борька, це ж тобі не «Рапіра»[32]. Тут щоб на сто метрів влупило, то й буде класно… Вбити нікого не вб’ємо, але покалічити підарасів… святе діло.

Мишко, що сонно спостерігав за їхньою підготовкою, нарешті сказав:

— Так, пацани, всьо ето канєшно затєя хароша, і пушка красіва, як лексус, тіки завтра у нас дєнь воєнних дєйствій, а ми і чаю не попили, — позіхнув. — Тому об’являю в войсках атбой. Ви на сьодня службу закончили, продовжимо завтра…

— Єсть, Камандір, — відказав Борька, і до Морпєха: — Підемо завтра на кабанів з самого ранку. Ще вдосвіта, як положено справжнім мисливцям…

І повалилися на лежанки. Сон узяв в свої обійми миттєво, не зважаючи на те, що Днювальний-Кінь-Педальний погано протопив «спальню» і матраци не прогрілись, а Бача давав такого хропака, що складалося враження, ніби у нього в голові заводиться двигун із не змащеними шестернями, які ще й не прилягають одна до одної, заводиться-заводиться, і ніяк не може завестись. А от на сцені нині було порожньо. Ні Руслана, ні колядники не турбували народ співами…

Коли раптом Бача затихав, здалеку, з «Груші», зрідка доносились якісь окрики, поодинокі вибухи… Морозне повітря наелектризувалось, аж стиха потріскувало, приглушуючи віддалені звуки Майдану, Києва. Пішов легкий сніг. Коли прислухатись, було чути, як сніжинки тихо лягали на брезент намету… Під ранок мороз став дужчати.

Днювальний вже давно кимарив біля пічки, в ній не було вогню, тільки тліло кілька веселих жаринок. У намет прийшло «несподіване похолодання».

Власне через холод вони й прокинулись ще вдосвіта. Причому прокинулись одночасно, ніби щось їх вирвало зі сну. Надавали днювальному потиличників і зібрались «на Грушу». Хоча, ні, прокинулись вони таки не від холоду, а від бажання випробувати мортирку.

Відпрацьований маршрут — в клозети і назад. Льодяна вода в умивальнику, крижана зубна щітка і дитячий поспіх якнайшвидше шмальнути. Всі їхні радісні ранкові розмови до цього тільки й зводились: «Зараз як дамо! Шмальнемо! Бахнемо! Лупнемо!» І ось вони екіпіровані, з мішком зарядів і мортиркою напереваги виходять до рогу Хрещатика й Інститутської. Проминули барикаду, на якій чомусь не було жодного охоронця…

Та й в таборі підозріло тихо. Так, ніби все вимерло. Шоста ранку. Світанок ледь пробивається через нічний морок. Морозно. За ніч намети припорошило легким сніжком. Новоспечені гармаші перезирнулись і подумки знизали плечима.

Це було ні на що не схоже. Навіть з боку Грушевського не чулось жодного звуку!

— Може, наші вже перемогли, поки ми спали? Може, вже ділять посади у Верховній Раді і Кабміні, а ми тут з пушкою… — припустив собі таке Борька.

— Блядь, Боря, не фантазіруй! Це якась хуйня! Таке враження, що всіх обпоїли чимсь або обприскали з квардокоптерів і вони дрихнуть по наметах!

Борька насторожено розвів руками, прислухався. На вулиці всі ліхтарі були підозріло вимкнені. В мороці по замерзлому Хрещатику почувся тихий звук приглушених кроків. Навпроти них двох стали вимальовуватися залиті мороком силуети вевешників. Вони ступали крадькома, насторожено, ніби пробиралися мінним полем. За ними, мов загороджувальний загін, розвальцем ішла беркутня.

У Морпєха від несподіванки волосся стало сторч, тіло вкрилося гусячою шкірою. Він просичав: «Заряджай»! І Борька уміло втрамбував пороховий мішечок, ядро, вставив гніт в отвір камори. Морпєх притулив до себе дошку, впер у неї мортирку. Борька клацнув запальничкою і підпалив ґніт; весело засичав вогонь… Борька встиг відхилитись і прикрити голову руками. Морпєх не встиг зробити нічого, а в принципі й не міг…

Громоподібний звук пострілу, а за ним крик Морпєха: «А-а-а-а, бля-а-а!» пронизав ранкову тишу. Пороховий дим клубом вкрив гармашів, а коли осів, Морпєх лежав на спині метрів за п’ять від місця пострілу і реготав крізь біль: «Пальот нармальний! Борька! Заряджай»! Борька кинувся до напарника й швидко зарядив мортирку.