Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Султан доводить мене до таблички на якій написано, «Прохід заборонено». А з боку на трикутнику намальований череп з кістками та написано, «Аномальна зона». Султан без вагань заходить за огорожу, а я зупиняюся та напружено звертаюся до нього.

— Султане, зачекай! — Коли ж чоловік обертається питаю його. — Куди ти мене ведеш? Там, мабуть, небезпечно для мене.

Султан не погоджуючись киває головою. Я ж йому не вірю, тому чесно зізнаюся.

— Мені страшно.

Старець примружується, в його очах стільки недовіри, що я виправляю себе.

— Так! Мені ще й цікаво... Але я не хочу пропасти безвісти.

Знову у нас триває протистояння очима. У мене складається таке враження, що султан бачить мене наскрізь.

— Скажи, там знаходиться портал? — першою здаюся я. А султан дивиться на мене з повним нерозумінням. Я ж не витримую, зітхнувши пояснюю. — Там куди ти мене ведеш, є перехід з того часу в інший?

Султан погоджуючись киває головою. Я ж нервово ковтаю. Моє дихання збивається. Я справді боюся. Облизую пересохлі губи, і напружено глянувши на султана, зізнаюся.

— Я не готова. І якщо чесно я боюся.

Чоловік поглядом киває на стіну, на якій знову палає текст. Я ж фотографую, і переклавши читаю в голос.

— Часу обмаль! — підіймаю погляд на султана. — Обмаль, — це скільки?

Чоловік підіймає одну руку з розпростертими п’ятьма пальцями.

— П’ять місяців? — уточнюю. Султан лиш не погоджено махає головою. — Тижнів? — ще з надією питаю, і знову отримую негативну відповідь. Не хочу в це вірити, але все ж питаю очевидне. — Днів?

Султан ствердно киває головою. Мене ж той факт страшенно лякає. Я збентежено зиркаю на нього, і знову уточнюю.

— То у мене п’ять днів, аби потрапити в інший час?

Відчуваю, як пришвидшено калатає у грудях серце, і коли султан позитивно махає головою, мені стає дурно. Я розвернувшись, нервово ходжу понад огорожею. Боюся. Я справді не готова покинути цей світ. При усіх своїх невдачах, я хочу жити. Зупиняюся навпроти султана, і нервово питаю.

— Коли я потраплю у той портал, я помру?

Султан не погоджуючись киває головою. Я жадібно ковтаю повітря. Емоції накривають мене цілком, і я знову питаю.

— Сафін теж в іншому часі? — Отримавши позитивну відповідь, я питаю те, що мене цікавить найбільше. — Він живий?

Султан погоджуючись киває. Я ж боюся йому повірити. Всілякі моторошні думки лізуть в голову. Переводжу погляд на стіну, на якій знову палає текст. Я ж за кілька секунд перекладаю його, і знову читаю в голос.

— Він поки живий! Йому допомога твоя потрібна.

Я це все чудово розумію, але мені цієї інформації замало. Я поки нічого не можу збагнути.

— Султане, Сафін — справді твій нащадок? — само злітає з вуст.

Я відверто дивлячись на султана чекаю відповіді, а він киває на стіну, де горить текст. Я миттю перекладаю його.

— Забагато запитань... — Я сердито зиркаю на султана, й роздратовано питаю. — Ти зараз серйозно? — чоловік лише скинувши підборіддя догори, ствердно киває. — Султане, я розумію, що ти султан, і все таке, але не в цьому світі. Зрозумів? — не можу опанувати адреналін, який у крові буквально зашкалює. Я розлючено ставлю свого німого співрозмовника перед фактом. — Я нікуди не піду, доки не з’ясую справжньої причини, та логічного пояснення того, чому я повинна покинути все, та йти за тобою.

Знову у нас триває протистояння очима. Я не збираюся здаватися, але й дихання вирівняти не можу. Трохи заспокоївшись все ж питаю.

— Поясни мені, султане, чому ти бродиш мурами фортеці три з лишком століття? Невже це правда, що ти шукаєш скарби втоплені у водах Смотрича?

Отримую ствердну відповідь. Султан хоч і невдоволений, але все ж підтримує розмову.

— Тобто — Сафін таки твій нащадок? — Після підтвердження кивком голови чоловіка, я знову уточнюю. — І він справді може знайти твої загублені скарби?

Султан знову киває. Мене при шалених емоціях, розпирає цікавість.

— То чому він цього досі не зробив? Його ж вже пів року немає..?

Старий султан невдоволено хмуриться. З цього розумію, що щось пішло не так.

— У нього не вийшло? — знову уточнюю.

І знову отримую позитивну відповідь невдоволеного султана.

— А якщо у мене не вийде? — з острахом питаю, адже справді лячно.

Султан вказує поглядом на стіну. Тут палає свіжий текст. Фотографую його, перекладаю, і збентежено дивлюся на султана.

— Тобто я повинна слухати тебе, і робити все, що скажеш?!! — мене такий прикол зовсім не влаштовує.

— А якщо я тебе не слухатиму, то, що?

Султан дивиться на мене, і нахмурено мовчить. Я ж не витримую, й висуваю свої здогади.

— То ти рознесеш до біса цю фортецю. Не даси спокою туристам, і частково жителям міста? Так?!!

Султан надто відверто дивиться на мене, і я розумію, що це його відповідь погодження, та частково виклик.

— Ходять чутки, що ти в молодості був досить привабливим. У тебе було сім дружин, іще й наложниці... — я нервово ковтаю, та невдоволено додаю. — Не знаю, чи це правда, але одне знаю точно, — ти досить жорстокий. Я не хочу мати справу з аб’юзером. — Одна брова султана злітає в гору, я ж розумію, що мушу пояснити значення останнього слова. — Аб’юзер — це жорстокий тиран.

Чую як підземеллям відлунюється невдоволене, незрозуміле бубоніння.

— Я просила тебе не бурмотіти! — суворо нагадую, та тепер досить серйозно питаю. — Султане, скажи чесно, що мене чекає після зустрічі з тобою? Бо всі жінки які тебе бачили приречені на самотність та біди... — вимогливо заглядаю в очі чоловіка. — Навіщо ти так знущаєшся з людей?

Чую важке зітхання, що розноситься підземеллям. Султан вказує на стіну, де звісно палає вогнем відповідь.

— Це не я. Сила думки та віра, мають сильний вплив на людей. — прочитавши перекладений текст хмикаю. — Нормальна відмазка! — Вочевидь султан не зрозумів моїх слів, бо весь напружився. Я ж нічого не пояснюючи, змінюю тему. — Султане, Сафін пішов за тобою, бо він твій нащадок... А я..? Я ж тобі ніхто? Чому ти обрав мене з посеред усіх? Можливо тобі хтось інший міг би допомогти?!!