Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

– Готово. – Райс працював на совість і витратив увесь вміст балончика. – Ти як, Реббіте? У тебе тиск стрибає. Мені прийти пізніше?

– Опівночі? Не треба, кепе, я готовий послухати про твою справу життя і смерті. Що? В тебе ж інших не буває.

Райс із шумом видихнув, заклав руки за спину і відійшов до вікна.

– Сьогодні гарна ніч, – сказав байдужим тоном. – Надзвичайно вдалий час для зльоту.

– Кидаєш мене? – Це, як не дивно, засмучувало. – Розумію, кепе. Що ж, щасливої дороги.

– Реббіте, поки ти частина екіпажу, я відповідаю за тебе. «Каселона» повністю готова до відльоту, і єдина ланка, якої бракує, – це ти. Завтра тебе відвідає лікарська комісія, але мені дали зрозуміти, що це необов’язковий момент. Якщо ти надумаєш піти зараз, ніхто не зупинятиме.

– А якщо я не хочу йти взагалі?

Райс прочинив вікно, впускаючи в палату віддалений шум міста, і висунувся назовні. Мовчав він довго. Дивився вдалечінь, тримаючись за горло, іноді покашлював, але не обертався.

Атрік не витримав першим:

– Кепе, я не жартую. Ти й раніше знав, що моя мета – Імодаліс. Я залишаюся.

– Ти повертаєшся до команди. – Голос Райса звучав глухо. – Коли закінчиться контракт, роби що хочеш.

– Не будь дріб’язковим. Правила – не твій стиль, кепе.

– Реббіте, ти хочеш повернутися. Слово честі, тобі треба саме це.

– Кепе…

Райс засмикнув фіранки, ненароком обірвавши одну із них, і швидким кроком підійшов до ліжка.

– Атріку, – сказав проникливо, – зрозумій: деякі битви не можна виграти силою духу. Ти маєш покинути Імодаліс. Питання в тому, станеться це сьогодні чи завтра. Особисто мені обридла ця планета, сил щось чекати вже немає. Упевнений, ти теж мрієш повернутися до нашої дурк… у наш згуртований професійний колектив.

– Кепе, що я пропустив? – прямо запитав Атрік, відчуваючи, як колотиться серце в передчутті новин. – Вибач, але натяки до мене не доходять.

Райс зітхнув, поклав руки йому на плечі, вп’явся пальцями як кліщами, завдаючи болю.

– Реббіте, ми всі тебе дуже любимо, – повідомив задушевно. – Нам тебе не вистачає, розумієш? Некомплект. Гаразд, нумо по-іншому. На борту чотири приголомшливі дівчини, і їм усім потрібне міцне чоловіче плече.

– Не справляєшся, кепе? Нічого, сили прийдуть із практикою.

Райс натиснув так, що Атрік подумки завив.

– Ти ж знаєш, що я тебе взагалі не зношу? – прозвучало лагідно.

– Так, кепе. Тому ти мені й подобаєшся. Протилежності притягуються.

– Але я тут, – продовжував Райс, посміхаючись, як божевільний кровопивця з реклами нового рорайнського серіалу на сайті лікарні. – Як гадаєш, я прийшов, бо турбуюся про твоє здоров’я?

– Звичайно, кепе! Вельми вдячний за турботу. Ти мені руку відірвеш, до речі, а пришивати її довго і дорого, але загалом суть я вловив. Добре, домовились. Я вимагаю негайної виписки, а твоя кібердів…

– Катя.

– Кепе, охолонь! – Атрік відчував: ще трохи – і він справді закричить від болю. Це заважало шкіритись у відповідь. Та й думати заважало, якщо чесно. – Я готовий до співпраці, а ти?

– Реббіте, ти зробиш величезну послугу всьому світу і мені особисто, якщо скористаєшся своїм правом пацієнта і відмовишся від подальшого лікування. Натомість я пообіцяю тобі все що завгодно.

– Як щодо поцілунку?

Від несподіванки Райс розтиснув пальці й відступив на крок.

– Носить же земля таких недоумків… – буркнув, скривившись. – Я ж сказав, що готовий на все, але жити після цього ти будеш недовго і болісно.

– Домовилися, кепе. – Атрік дивився в сірі очі навпроти і відчував, як по спині тече липкий холодний піт. – І останнє питання. Що за поспіх? Чим сьогодні відрізняється від завтра?

Райс нахилився до його вуха, поворушив подихом волосся на скроні й виплюнув ханаїлотіса, що в мертвому стані став легшим за пил і потрапив на губи під час вдиху.

– Завтра ця клята планета вибухне, – прошепотів ледь чутно. – Як ти і мріяв, Реббіте, все розлетиться на частини, зміниться і перебудується. Коли це станеться, я хочу бути на іншому кінці Галактики. А ти?

– А я натиснув би кнопку детонатора, – мрійливо промовив Атрік.

– Гаразд. – Райс усміхнувся і випростався. – Натиснеш. Або подивишся, як натискають, а то там черга вже довга, і всім хочеться взяти участь.

– Кепе… – У Атріка защипало очі, бо нічого приємнішого він ніколи у житті не чув. – Не вважай це лестощами, але ти краще за всіх знаєш, чого хочуть самотні соціально ображені чоловіки. – Як завжди в мить безмежного щастя з губ полилася добірна маячня. – Кепе, рука! Кепе, я ж і раніше так жартував! Кепе, не треба! Навіть армія нтарі-до не знущається з поранених, вони милосердно починають жерти їх із голови. Кепе, я буду слухняним, клянусь! Кепе, не смій! Не викидай мене у вікно! Я все підпишу. Комп’ютере, електронні бланки сюди! Розумник який, одразу ввімкнувся і вгадав, що саме треба. Кепе… Двадцятий чи який там поверх! Мені й справді страшно, поверни мене в ліжечко. Спасибі. Будемо грізно мовчати й далі, так? Ех, кепе, як же я за тобою скучив… І оскільки ми знову друзі навіки, пропоную організувати шашлик і сувору чоловічу розмову про життя. Кепе, я ж тебе не ображаю, правда? Що ти там бурмочеш? Та ти що, довічні копальні за навмисне вбивство – це не краще, ніж рейс зі мною! Я засмучений… А тобі нерви підлікувати не завадить, і будеш хлопець хоч куди. І, кепе… Нас же не мило просять забратися з планети, а ввічливо і дипломатично викидають стусаном під зад?