Читати книгу - "Сповідь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У мене залишився такий невиразний спогад про всю цю справу, що я не в змозі дати ніякого ладу, ніякого зв’язку думкам, що виникають у мене у голові, і можу тільки передавати їх уривчасто й окремо у тому вигляді, в якому вони спливають у моїй пам’яті. Пригадую, що з духівництвом велися якісь перемови, у яких Монмоллен був посередником. Він запевняв, що існують побоювання, як би мої книги не порушили спокою в країні, щоб таким чином позбавити мене можливості вільно писати. Він дав мені зрозуміти, що, коли я пообіцяю не брати більше до рук пера, то на минуле дивитимуться крізь пальці. Я вже дав таку обіцянку самому собі і без вагань дав її духівництву, але тільки умовно і лише щодо релігійних питань. Монмоллен умудрився отримати від мене цю заяву у двох примірниках, зажадавши внести до неї деякі зміни. Оскільки мою умову духівництво відхилило, я захотів отримати свою заяву назад. Монмоллен повернув мені один примірник, а другий залишив у себе, запевняючи, що загубив його. Після цього народ, відкрито підбурюваний пасторами, поглумився з королівських рескриптів, з наказів державної ради і не бажав їх визнавати.
У церквах мене громили з кафедри, називали антихристом, а в полі переслідували як перевертня. Мій вірменський одяг був для натовпу як пізнавальний знак. Я болісно відчував цю незручність, але зняти його саме тепер мені здавалося легкодухістю. Я не міг на це зважитися і спокійно розгулював країною у своєму каптані і хутряній шапці, не боячись тюкання натовпу і каменів, що іноді летіли в мене. Не раз, проходячи повз будинки, я чув, як їхні мешканці говорили: «Дайте-но мені рушницю, я пущу йому кулю вслід». Я не прискорював ходу, і це ще дужче дратувало їх; але вони завжди обмежувалися лише погрозами, принаймні щодо вогнепальної зброї.
Під час цих хвилювань мені все ж таки двічі вдалося пережити велике задоволення, до якого я був особливо чутливий. Перше полягало в тому, що я зміг висловити свою вдячність через посередництво мілорда маршала. Всі чесні люди в Невшателі, обурені ставленням до мене і підступами, жертвою яких я став, з огидою ставилися до пасторів, добре розуміючи, що вони підкоряються чужоземному впливу і є лише прибічниками інших людей, які ховаються за їхніми спинами і змушують їх діяти замість себе. До того ж вони побоювались, як би мій приклад не спричинився до встановлення справжньої інквізиції. Судді, а надто пан Мерон, що змінив на посаді генерального прокурора пана д’Івернуа, робили все від них залежне, щоб захистити мене. Полковник Пюрі, хоч і приватна особа, зробив ще більше і з кращим успіхом. Це він знайшов засіб змусити Монмоллена сидіти в його консисторії і вказав старійшинам на їхні обов’язки. Маючи певний вплив, він спрямував його на те, щоб придушити бунт, але владі грошей і вина він міг протиставити лише владу закону, справедливості і розуму. Шанси були нерівні, і щодо цього Монмоллен восторжествував над ним. Але, зворушений його піклуванням і старанністю, я хотів відплатити послугою за послугу і якось розквитатися з ним. Я знав, що він дуже хотів отримати місце державного радника, але оскільки він погано заявив про себе у справі пастора Петіп’єра, то відпав від ласки як короля, так і губернатора. Я все-таки ризикнув поклопотатися про нього перед мілордом маршалом, і так вдало, що всупереч всім очікуванням він дуже скоро дістав призначення від короля. Так доля, що завжди мене то підносила, то принижувала, кидала й далі мене з однієї крайності в іншу, і тоді як простолюд закидав мене брудом, я призначав державного радника.
Іншим великим задоволенням були для мене відвідини пані де Верделен. Вона возила свою дочку на води у Бурбон, звідти разом з нею і приїхала до Мотьє і прогостювала в мене три дні. Своєю увагою і турботами вона подолала нарешті мою давнішню антипатію, і серце моє, скорене її ласками, відплатило їй також прихильністю, яку вона здавна мені виявляла. Я був зворушений цим приїздом, особливо за нинішніх обставин, коли для збереження мужності я відчував таку велику потребу в дружній підтримці. Я побоювався, як би образи, якими обкидав мене простолюд, не засмутили її, і хотів позбавити її цього видовища, щоб не хвилювати її, але це виявилося неможливим. Хоча її присутність дещо стримувала нахаб, але під час наших прогулянок їй довелося побачити достатньо, щоб мати уявлення про те, що відбувається в інший час. Трапилося так, що саме тоді, коли вона гостювала в мене, вчинено було перший нічний напад на моє житло. Одного ранку її покоївка виявила, що моє вікно завалене камінням, яке в нього накидали вночі. Дуже масивна лава, що стояла на вулиці біля моїх дверей і була добре прикріплена до стіни, виявилася одірваною і приставленою стійма до дверей, так що, коли б її не помітили, перший, хто виходячи відчинив би зовнішні двері, міг бути вбитий на місці. Пані де Верделен знала все, що відбувається, оскільки не лише сама бачила, а й слуга її, людина надійна, часто бував у селі, заговорював з усіма, і його навіть бачили, як він розмовляв з Монмолленом. Але вона наче не звертала ніякої уваги на те, що відбувалося, не питала мене ні про Монмоллена, ні про кого іншого і майже уникала відповідати мені, коли я сам про них заговорював. Вона, здавалося, була впевнена, що мені найкраще було б переїхати до Англії, багато розповідала мені про пана Г’юма, який тоді був у Парижі, про
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.