Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

По-четверте, хоч Клютов і заявив своїм подільникам, що має намір залишитися в Україні, треба терміново підготувати запасний варіант відходу. Точніше — відльоту. Про який би не знав ніхто, в тому числі й свої. Документи на інше ім’я у нього вже давно заготовлені. Якщо не вдасться літаком, є ще один варіант: через східний кордон суходолом — до Рассєї.

У кишені завібрував телефон. Клютов узяв трубку. Висвітився номер Назарова. Добре, хоч хтось на зв’язку. Треба домовитися терміново про зустріч і віддати відповідні розпорядження.

— Слухаю, Миколо Яковичу, — спокійно промовив Клютов.

— Вікторе Романовичу, — почувся здавлений тихий голос Назарова. — Щойно в мене на руках помер мій син. Немає більше мого Геночки. Немає…

Богдан Зорій у далекі міста України переважно їздив поїздом. Коли в термінове відрядження він мав летіти, для нього це було мукою. Не тому, що Богдан боявся загинути в авіакатастрофі. Ні. Він давно вже нічого не боявся, навіть смерті. Але його не тішила перспектива вмирати довго. Як уявить, що, вже знаючи про кінець, ще кілька хвилин треба летіти вниз, от саме ці неприємні картини спливали перед очима Зорія, щойно він піднімався трапом літака.

Сам же політ Богдан Данилович обожнював. Особливо йому подобалося дивитися в ілюмінатор, коли літак набирав висоту і коли вже знижувався й торкався колесами злітної смуги. Ото блаженство, коли після посадки літака мотори аж розриваються, а від того ревіння розливається тілом приємне усвідомлення благополучного приземлення!

Інша річ — потяг. Згадувалися поїздки в молодості, коли — компанії, випивка, анекдоти, нові знайомства, нові міста, нові враження. З роками те блаженство поїздок притупилося, їздити стало не так у задоволення, як раніше. Але те відчуття із, здавалося, недавнього минулого, як і раніше, якщо й не ублажає душу, то й не викликає спротиву.

У потязі Київ-Сімферополь за традицією звучить радіо. Музика, як завжди, підібрана без особливого смаку. Хоча Богдан подумки відзначив, що тенденція добору пісень залишилася. Спочатку, при від’їзді зі столиці, лунають пісні українські у виконанні Сандулеси, Бобула, Яремчука, Зінкевича, Зіброва. За мірою віддалення від Києва на південний схід — дедалі частіше російські пісні Газманова, Кіркорова, Розенбаума, Валерії…

У Києві ще весна, а на Кримському півострові вже літня теплінь. Зазвичай, тільки-но поїзд перетинає кримський перешийок, відірвати Зорія від вікна неможливо. Кримський степ на межі весни й літа приворожує розмаїттям барв, блакиттю неба й волошок, які зливаються в неосяжній далині аж десь там, на видноколі. Красивіші від волошкових полів лише плантації дикого маку, що своїм червоним кольором аж ріжуть око. Богдан знав, мине днів сім-десять, і ця краса без дощів вицвіте, зав’яне, засохне, а квітучий степ обернеться на суцільний гербарій з елементами ікебани.

Богдан Зорій їхав відпочивати. Коли він написав рапорт на відпустку, у всіх був шок. Події в столиці і взагалі в Україні настільки розбурхали політичні пристрасті, що за всіма поняттями людина, яка відігравала в тих подіях не останню роль, мала б бути саме в їх центрі.

Голова Служби безпеки тримав у себе Богданів рапорт два дні. Берун зважував усі «за» й «проти», гадав, сумнівався, картав себе за необізнаність в обстановці, відсутність деталей, які підтверджували б причетність Зорія до тих чи інших подій або свідчили про зворотне. Зрештою Герасим Васильович зробив висновок: якщо Зорій так вчиняє, то він або тікає від відповідальності (і тоді без нього легше знайти докази його провини), або він непричетний ні до невдалого замаху на Президента, ні до смерті міністра Кривученка, ні до якихось стосунків з цеерушником. А найголовніше — це може бути доказом того, що Зорій не бере участі в серйозній грі під назвою «заміна Президента». Бо Берун знав: саме зараз і почнеться найголовніша битва за вершину влади, якою в Україні ось уже понад десять років є посада Президента.

І ніхто, навіть найближчі друзі й соратники Зорія, не знали, навіщо полковник узяв відпустку й подався саме до Криму. Дещо здивована рішенням чоловіка була й дружина Зорія Надія. Бо ж останнім часом Богдан Данилович полюбляв відпочивати в Трускавці, де можна попити цілющої водички, подихати гірським повітрям, підлікувати деякі болячки, які дедалі частіше дошкуляли й заважали нормально жити. Утім, проводжаючи Богдана у відпустку, Надія, здавалося, із задоволенням збирала йому курортну валізу, радила поменше смажитися на сонці, побільше гуляти й правильно харчуватися.

А Богдан готувався до проведення відповідальної частини задуманої ним операції, яка вступала у прикінцеву стадію. Відсутність його в Києві кілька тижнів жодним чином не вплине на якість заходів, які там, у столиці, проведуть його вірні друзі. Навпаки, їхні противники будуть певні, що саме за відсутності Зорія вони зможуть реалізовувати свої плани, не боячись відповідної протидії.

Єдине, що трішки бентежило полковника, так це спосіб, яким він змушений буде скористатися, реалізовуючи свій план.

Керівник Секретаріату Президента Талимеризіба зайшов до свого кабінету, коли годинник на стіні показував двадцяту годину. Дмитро Михайлович був виснажений, роздратований і, що бувало з ним надзвичайно рідко, навіть розгублений. Він щойно повернувся з Кончі-Заспи, куди їздив разом