Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Можливо, його спадкоємець. — «Або мала королева.» — Якась жінка, ображена ним свого часу. — «Маргерія, Мейс, Колюча Королева, чом би й ні? Гиліс стоїть їм на заваді.» — Старий ворог. Новий ворог. Ви.

Старий пополотнів.

— В-в-ваша милість зізволять жартувати. Я… я дав його вельможності проносне, пустив кров, полікував припарками та настоянками… від «туману» його трохи попустило, «солодкий сон» полегшив напади кашлю, але тепер князь вихаркує разом з кров’ю шматочки легенів. Боюся…

— Мені байдуже! Повертайтеся до князя Гиліса і повідомте, що я не даю йому королівського дозволу померти.

— Воля вашої милості, — відповів Пицель і поспіхом відкланявся.

Прохачі з’являлися знов і знов — кожен наступний нудніший за попереднього. Того вечора, коли нарешті зник останній, і вона змогла з’їсти просту вечерю з власним сином, королева сказала йому:

— Томене… коли проказуєш молитву, перш ніж лягти спати, подякуй Матері та Батькові за те, що ти досі дитина. Бути королем — тяжка праця. Слово даю, вона тобі не сподобається. Тебе дзьобатимуть з усіх боків, наче зграя гайвороння — і кожна тварюка жадатиме шматочка твоєї плоті.

— Так, матінко, — сумно проказав Томен.

Серсея знала, що мала королева розповіла йому про пана Лораса. Пан Озмунд казав, що малий плакав. «Він ще молодий. Коли досягне Джофового віку, то й не згадає, який той Лорас був на обличчя.»

— Хай би дзьобали, я не проти, — зненацька мовив він. — Мені б незле було щодня ходити з вами до двору і слухати, що відбувається. Маргерія говорить…

— Забагато вона говорить! — визвірилася Серсея. — Така спокуса — наказати вирвати їй язика гарячими обценьками!

— Не смійте так казати! — зненацька заверещав Томен, почервонівши круглим личком. — Дайте спокій її язику! Не смійте її чіпати! Бо я є король, не ви!

Серсея витріщилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Що ти сказав?

— Я є король. Я вирішую, кому вирвати язика! Не ви. Я не дозволю вам скривдити Маргерію. Я забороняю вам чинити їй кривду!

Серсея вхопила сина за вухо і потягла до дверей під відчайдушний вереск. Там на варті стояв пан Борос Блаунт.

— Пане Боросе! Його милість трохи забувся. Майте ласку супроводити короля до опочивальні й привести маленького Баша. Цього разу Томен має відшмагати його власноруч — і не спинятись, доки малому не кровитиме з обох сідниць. Якщо його милість відмовиться або заперечить хоч одним словом, покличте Кайбурна і скажіть йому вирізати Башеві язика, щоб його милість на власні очі бачив ціну непокори.

— Воля пані королеви, — пропирхав пан Борос, ніяково зиркаючи на короля. — Покірно прошу вашу милість зі мною.

Коли на Червоний Дитинець опустився вечір, Джоселин запалила королеві комин, а Доркас — свічки коло ліжка. Серсея сама відчинила вікна задля подиху свіжого повітря і побачила, що зорі знову сховалися за хмарами.

— Така темна ніч попереду, ваша милосте, — промимрила Доркас.

«Еге ж, — подумала королева, — та не така темна, як нині буде у Дівосхроні. Чи на Дракон-Камені, де лежить і спливає кров’ю обсмалений Лорас Тирел. Чи у кам’яних мішках під замком.» Королева сама не знала, чому в’язні підземелля спали їй на думку — адже твердо вирішила не згадувати Фалису навіть подумки. «Лицарський двобій. Чого Фалису понесло заміж за такого йолопа?» Зі Стокварту надійшла звістка, що пані Танда померла від запалення в грудях, спричиненого зламаним стегном. Лолису Недоумкувату проголосили княгинею на Стокварті, а пана Брона — законним при ній господарем. «Танда померла, Гилісові вже скоро. Добре, хоч Місячок при здоров’ї — бо геть би дурнів при дворі не лишилося.»

Вкладаючи голову на подушку, королева посміхнулася. «Коли я поцілувала її в щоку, то відчула солоний смак сліз.»

Тієї ночі їй знову наснився старий сон: про трьох дівчат у брунатних кирейках, про бридку стару відьму, про намет, що смердів смертю. Намет відьми був темний, з високим гострим дахом. Серсея не хотіла заходити — так само, як у десять років — але інші дівчата дивилися, і вона не могла звернути зі шляху. Уві сні їх було три — так само, як у житті. Гладуха Джейна Файян злякалася і відступила, як чинила завжди, в усіх справах; диво, що вона хоч до намету дійшла. Мелара Вичерпій була старша, зухваліша, вродливіша… ну, якщо кому до смаку ластовиння. Загорнуті у грубо зіткані прості кобеняки, з накинутими каптурами, трійко дівчат вибралися з ліжок і перетнули турнірне бойовисько в пошуках чародійки. Мелара чула від служниць, що відьма уміє навести на людину пристріт або кохання, викликати гемонів або провістити майбутнє.

Тоді, у житті, засапані й запаморочені дівчата шепотілися дорогою одна до одної, водночас і збуджені, і настрахані. Уві сні все було інакше. Шатра обабіч дороги вкривали густі тіні; лицарі та челядь, яких вони проминали, здавалися виплетеними з туману. Дівчата довго блукали, доки не знайшли намет відьми — дотоді вже згас останній їхній смолоскип. Серсея бачила, як дівчата туляться одна до одної, перешіптуючись. «Повертайтеся! — кортіло їй закричати. — Вертайте назад! Там нічого для вас немає!» Та хоч вуста її ворушилися, з них не зірвалося жодного слова.

Донька князя Тайвина першою проминула запону в дверях. Мелара наступала їй на п’яти, а Джейна Файян тупцювала останньою, намагаючись сховатися за першими двома — так, як робила завжди.

Усередині намету панували різноманітні пахощі. Кориця та мушкат. Перець — червоний, білий та чорний. Мигдалеве молочко та цибуля. Гвоздики, лимонна трава, коштовний шапран і якісь дивніші, рідкісніші прянощі. Єдине світло жевріло у залізній жарівниці, зробленій в подобі голови василіска — зелене, тьмяне, від якого стіни намету здавалися холодними, мертвими, зогнилими. Невже так і було насправді? Серсея вже не могла пригадати.

Чародійка уві сні дрімала на ліжку так само, як у житті. «Дайте їй спокій! — мало не скричала королева. — Дурепи ви малі, ніколи не будіть поснулу відьму!» Та не маючи голосу, вона могла тільки дивитися, як дівчина скидає кирейку, копає ліжко відьми ногою і каже:

— Ану прокидайся! Нам треба провістити майбутнє.

Коли Маггі-Жаба розплющила очі, Джейна Файян злякано кавкнула і вибігла з намету — світ за очі, просто у ніч. Тупенька, пухка, боягузлива мала Джейна. Обличчя, наче варене тісто, сало на боках, переляк від кожної зустрічної тіні. «Та зрештою, саме вона вчинила наймудріше.» Джейна і досі