Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Ось там зліва проплив камінний профіль Катерини II, що вже багато століть, а може, тисячоліть (тоді це — не її профіль) суворо поглядає з п’єдесталу на долину, всіяну кам’яними брилами, валунами, покреслену городами, виноградниками та перелісками. Ще вниз-угору, вліво-вправо — і ось нарешті між пласкими вершечками гір промайнула морська блакить. Раз, ще раз. І вже очі мружаться від незвичайних барв казкового Чорного моря. Хоч би скільки проїздив тут і очікував цього дива, воно завжди виникає зненацька, захоплюючи дух, вражаючи чарівною, незрівнянною красою.

Санаторій «Чорномор’я», до якого прибув Зорій, вважається одним з найкращих у Ялті. Ще за часів Союзу сюди полюбляли приїздити на відпочинок москвичі. Але до престижної оздоровниці на той час міг потрапити не кожен охочий. Належав санаторій Комітетові державної безпеки. І хоч формально путівками розпоряджалася медична служба КДБ УРСР, українським чекістам нечасто вдавалося відпочити в ялтинській Лівадії, де й стоять корпуси санаторію «Чорномор’я».

Після розпаду Союзу, втративши Крим, Росія позбулася можливості безроздільно керувати тамтешніми оздоровчими закладами й будинками відпочинку. Як і українські спецслужбісти вже не мали змоги полікуватися в Єссентуках, Кисловодську, Сочі та в інших чудових курортних містах, до яких раніше звикли й де любили відпочивати.

Усе ж контакти між спецслужбами тривали, щорік підписувалися якісь угоди про співробітництво, взаємодію в боротьбі зі спільними ворогами — наркобізнесом, незаконним продажем зброї, тероризмом тощо. У кожному з цих документів відзначалося, що дружні спецслужби в жодному разі не проводять діяльність одна проти одної, хоча обидві сторони розуміли, що то такі собі протокольні облатки, які протягом усього періоду незалежності обох країн залишалися тільки декларативними пасажами, й не більше.

У кожної країни — власні державні інтереси, а спецслужби завжди виконують свої функції, тобто захищають ті ж таки державні інтереси. І працюють одна проти одної. Завжди. Америка — проти Японії, Італія — проти Німеччини, Англія — проти Франції, Польща — проти Росії, Росія — проти України. І навпаки.

Але наявні, хоч і формальні, дружні контакти між ФСБ і СБУ давали змогу обмінюватися відомствам путівками до оздоровниць. І хоч ці можливості використовували, як правило, керівники вищих рангів і члени їхніх сімей, перепадало іноді й простим смертним. Саме така «горяща» путівка й дісталася співробітниці аналітичного підрозділу російської федеральної служби безпеки Насті Литвиновій.

І треба ж було трапитися, що в той самий час у відомчому санаторії Служби безпеки України відпочивав і полковник СБУ Богдан Данилович Зорій!

У великому шикарному ресторані, що належить Вікторові Романовичу Клютову, завжди людно. Простим смертним сюди дорогу заказано — не по кишені. Тут тусується переважно золота молодь: синки й донечки грошовитих бізнесменів, високих державних чиновників, тобто — бандитів, хабарників і крадіїв державного майна. Саме тут, як, до речі, й в інших «пітєйних» закладах столиці, можна без проблем придбати наркотики будь-якого ґатунку, ціни та сили впливу. Щоб реалізувати свої забаганки, необов’язково десь ховатися, кудись іти, тобто, як говорить молодь, — не треба паритися й шифруватися.

Є в цьому ресторанному комплексі й окремі кабінети, дорогі шикарні невеликі зали, кімнати для «відпочинку». Сюди мають право входити тільки дуже шановані люди і лише за вказівкою самого хазяїна чи за погодженням з ним. Тобто — з Клютовим.

Саме в одному з таких затишних і дорогих залів зустрілися найголовніший секретар Президента України і найбагатший олігарх — за сумісництвом найкрутіший наркобарон. Талимеризіба і Клютов не раз мали тут серйозні розмови, обговорювали непрості бізнесові й політичні питання, вирішували долі інших людей. Після таких, нерідко складних і неприємних спілкувань, обидва дозволяли собі по-справжньому розслабитися. У цьому їм допомагали не лише міцні напої, вишукана їжа, а й дорогі висококласні повії.

Сьогодні, з усього видно, жодних розважальних заходів не передбачалося. Ситуація вимагала серйозної розмови. Розмови, яка може виявитися останньою в їхньому спілкуванні і стати тією межею, за якою будь-які стосунки між людьми припиняються.

— Що з Юрою? — замість привітання запитав Клютов, зустрічаючи біля входу в ресторан Талимеризібу.

— А що з Юрою? Немає Юри. Застрелився, — Талимеризіба сказав це так, наче повідомив, що на вулиці закінчився дощ.

— Гаразд, ходім усередину, там поговоримо.

Клютов і Талимеризіба пройшли через кілька кімнат і коридорів та опинилися в шикарно вмебльованому невеликому залі, посеред якого — великий стіл, застелений білою скатертиною, сервірований красивим дорогим посудом з різними закусками й напоями. Сіли одне проти одного. Випили. Почали трапезу.

— Він був нашою надією, — жуючи сказав Клютов. — Чесно тобі зізнаюся: дехто не виключав того, що Юра міг замінити нашого нинішнього Президента. — Зненацька Клютов замовк і пильно подивився Талимеризібі в очі. — А ти, Дімо, знав, що у Президента одним з варіантів спадкоємця був саме Кривученко? Тато вважав його сильною особистістю, розумним і наполегливим керівником. При Юрі-президентові Тато жив би як у Бога за пазухою, не боячись за свої мільярди.

— У нас із вами, Вікторе Романовичу, як я пам’ятаю, були дещо інші домовленості, — образився Талимеризіба. — І я, здається, все, що від мене залежало, робив, аби завоювати довіру Президента й не втратити вашу. Я розумію, на що ви натякаєте… І не думайте… Хіба я пішов би на таке, щоб заради кар’єри знищити таку людину, як Юра? Та він мені був, як брат.

— Добре, добре, не трусися. Юру не повернути, а нам треба думати, що робити далі. Як ти відчуваєш, Президент тобі цілком довіряє?

— До сьогоднішнього дня я думав, що цілком, — керівник Секретаріату знизав плечима, — а сьогодні він якось дивно зі мною говорив. Він і раніше не добирав слів у спілкуванні, а тепер… Зірвався. Може, через Юру? Хтось йому доповів про самогубство Юри раніше, ніж я. Хоча я дивуюся: без мене раніше й муха до кабінету Президента не могла залетіти. А тут…