Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Менші номери — вони виходять вікнами у двір, і туди не попадають снаряди — значно дорожчі. Після випадку, коли снаряд вибухнув на тротуарі навпроти готелю, можна було отримати прекрасний торцевий номер з двох кімнат, вдвічі більший за той, який ти займав раніше, і то дешевше ніж за долар на добу. Це не мене вбили. Правда ж? Ні. Не мене. Тепер уже не мене.
Потім у госпіталі Американського товариства допомоги іспанській демократії, що знаходилося за лінією фронту Мората, на Валенсійській дорозі, мені сказали:
— Вас хоче бачити Ревен.
— А я його знаю?
— Навряд, — відповіли мені,— але він хоче зустрітися з вами,
— Де він?
— Нагорі.
У палаті нагорі робили переливання крові якомусь чоловікові з посірілим обличчям, він лежав на ліжку, витягнувши руку й відвернувшись від булькотливої пляшки, і якось байдуже стогнав. Стогнав якось механічно, через однакові проміжки часу, і, здавалося, звуки вириваються не з нього. Губи його не рухалися.
— Хто тут Ревен? — спитав я.
— Це я, — відповів Ревен.
Голос долинав з-під горбка, вкритого товстою сірою ковдрою. Поверх горбка лежали дві схрещені руки, а те, що колись звалося обличчям, тепер була жовта, вкрита струпами поверхня, а очі були перев'язані широким бинтом.
— Хто це*? — запитав Ревен. Губ у нього не було, проте він говорив розбірливо і приємним голосом.
— Хемінгуей, — озвався я. — Прийшов провідати вас.
— З обличчям. було кепсько, — сказав він. — Обпалило гранатою, шкіра кілька разів сходила, але вже ніби починає гоїтись.
— З вашим обличчям все гаразд, — мовив я. — Видно, що непогано гоїться.
А сам не дивився на його обличчя.
— Що там чути в Америці? — запитав він. — Що вони думають про таких, як ми?
— Ставлення змінилося, — сказав я. — Починають розуміти, що республіканський уряд переможе.
— Ви теж так гадаєте?
— Звичайно, — сказав я.
— Я страшенно радий цьому, — сказав він. — Знаєте, я не зважав би на все це, якби тільки бачив, що діється. Біль — це дрібниця, самі знаєте. Та мене страшенно цікавить все, що робиться, я б узагалі не помічав болю, якби міг стежити за подіями й розбиратися в них. Може б, я ще приніс якусь користь. Знаєте, я зовсім не боявся війни. І добре воював. Мене вже раз поранило, та через два тижні я повернувся в батальйон. Не міг я лишатися осторонь. А потім сталося оце.
Він вклав свою руку в мою. Вона не була схожа на руку робітника. Без мозолів і нігті на довгих чутливих пальцях гладенькі й заокруглені.
— Як воно сталося? — спитав я.
— Одна наша частина почала відступати, й ми пішли на підмогу. І таки допомогли, ми зчепилися з фашистами й побили їх. Запеклий був бій, та ми побили їх, аде хтось шпурнув у мене гранату.
Тримаючи ту руку, слухаючи розповідь, я не вірив жодному його слову. Важко було повірити, що те, що лишилося від нього, було солдатом. Я не знав, як його насправді поранило, та розповідь не переконувала. Саме так кожен хотів би бути пораненим. Та мені хотілося, щоб він думав, ніби я вірю.
— Звідкіля ви? — спитав я.
— З Пітсбурга. Закінчив там університет.
— А чим ви займалися перш ніж прибули сюди?
— Працював у добродійному закладі,— сказав він. Тут я впевнився, що це неправда, та все ж ніяк не міг збагнути, де його так жахливо поранило. На війні, як я переконався, люди часто прибріхують, коли розповідають, як їх поранило. Переконався не одразу, а згодом. Своґо часу і я трохи прибріхував! Особливо пізно ввечері. Та він думав, що я вірю йому, і це тішило мене. Ми розмовляли про книжки, він хотів стати письменником, і я розповів йому, що сталося на північ від Гвадалахари, й обіцяв привезти йому дещо з Мадріда, коли знову буду там. Я сказав, що, можливо, пощастить роздобути навіть радіоприймач.
— Мені казали, що Дос Пассос і Сінклер Льюїс теж збираються завітати сюди, — мовив він.
— Так, — сказав я. — І коли вони приїдуть, я приведу їх і познайомлю з вами.
— О, це було б чудово! — сказав він. — Ви навіть не уявляєте, що це значило б для мене.
— Неодмінно приведу їх, — пообіцяв я.
— І скоро вони будуть тут?
— Тільки приїдуть, одразу й приведу їх.
— Гарний ви хлопець, Ернесте, — сказав він. — Ви дозволите мені так звертатися до вас?
М'який виразний голос линув від того обличчя, схожого на горбик, який зорали під дощем, а потім спекли на сбнці.
— Та про що мова! — сказав я. — Будь ласка. Послухай, друже, ти скоро видужаєш. І ще послужиш гіршій справі. Навіть виступатимеш по радіо.
— Можливо, — відповів він. — А ви ще приїдете?
— Звичайно, — сказав я. — Неодмінно приїду.
— До побачення, Ернесте, — сказав він.
— До побачення, — сказав я йому.
Внизу мені сказали, що він втратив обидва ока, йому знівечено обличчя, та й у нього тяжко поранені ноги й ступні.
— Ще в нього немає й кількох пальців на ногах, — сказав лікар. — Але він цього не знає.
— Може, ніколи й не дізнається.
— Чого ж, звичайно, дізнається, — сказав лікар. — Він видужає.
І це ще не тебе поранило, зате твого співвітчизника. Твого співвітчизника з Пенсільванії, де ми колись воювали під Геттіс-бергом.
Потім я побачив, що назустріч мені, ходою бойового півня, властивою британському кадровому військовому, яку не змінили ні десять років міліційної служби, ні шина, що підтримувала його руку — іде Джон Кеннінгхем, командир батальйону Ревена. У нього три свіжі кульові рани на лівій руці (я бачив їх, одна гноїлася), а ще одна куля пробила груди і застряла під лопаткою. Він розповів мені, вже військовою лексикою, як вони зупинили відступаючі частини на правому фланзі його батальйону, про бій в окопі, де з одного боку були фашисти, а з другого — республіканці, про те, як вони захопили той окоп, шестеро бійців з одним ручним кулеметом «льюїс» відрізали від їхніх позицій щось із вісімдесят фашистів, розповів, як стійко трималися шестеро його бійців аж до підходу республіканських військ, а тоді перейшли в наступ і вирівняли лінію фронту. Він розповів усе це чітко, переконливо і з відчутною шотландською вимовою. У нього були глибоко посаджені очі, пронизливий орлиний погляд. І вже з його розповіді можна було уявити, який він у бою.
У минулу війну за такий подвиг він отримав би орден — Хрест Вікторії. А в цю війну нагород немає. Рани — єдині відзнаки, за них навіть нашивок
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.