Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

і сформувалися на підпожжю і в умовах мисливсько–номадського життя, що створювало духовість і світогляд наскрізь матеріялістичні. Німці прийняли християнство розумом, не душею, а москвини просто переробили християнство на своє національне поганство. Отже, всі ідеї, що породили месіянізм цих трьох народів, ідеї, що на них спираються вони і донині, є ідеями матеріялістичного світогляду. А для нього людський розум є найвищий законодавець і суддя, і він, людський розум (а в практиці московський, німецький, жидівський), має рішати: що справедливо, а що ні, що є правда, а що брехня, що є зле, а що є добре для нас (напр., концентраки чи геноцид).

Українська духовість, культура і світогляд виросли й оформилися на підложжю і в умовах осілого, рільничого життя, що зробило духовість і світогляд української нації на всі 100% ідеалістичними, глибоко християнськими, і то від самих початків, від зародження нашого народу, а це ж тисячоліття тому. Ця діяметральна протилежність українців до москвинів та німців чи жидів ясно вказує і на діяметрально протилежний характер українського месіянізму. Та є ще друга обставина, дуже важлива для зрозуміння характеру українського месіянізму.

Духовість південного Сходу формувалася тисячоліттями в повній протилежності до Заходу, про що ми вже говорили. Кліматично–економічні умови багатющого півдня сприяли вже на світанку праісторії зародженню й оформленню релігії ідеалістичної в своїх основах. У гармонії з нею і внаслідок тих же умов формувався і характер тамтешніх народів: неаґресивний, пасивний, флегматичний, лагідний, поетичний, мрійливий, добродушний, ледачий.

Духовість північного Заходу формувалася в протилежних південному Сходові умовах. Кліматично–економічні умови життя примушували людину Заходу дивитися більш під ноги на тверду землю, а не мрійливо в небо, як на півдні, бо достиглі банани не падали їй до рота, як на півдні, але навпаки — життя треба було здобувати власними, і то тяжкими, зусиллями. Формувався характер агресивний, ініціятивний, енергійний, твердої вдачі, непосидючий, реалістичний і часто жорстокий. Цей характер відбився і на їхньому християнстві. Християнство Заходу є агресивне, реалістичне, ближче до землі, як до неба, а тому здисципліноване і догматичне, як католицизм, або раціоналістичне, сухе, більш від розуму, як від серця, багатосектантський протестантизм.

Християнство Сходу є пасивне, ліберальне, толерантне, поетичне, ближче до ідеального первісного. Візантія, зродившись у лоні Заходу, успадкувала і добрі, і злі риси обох — Заходу і Сходу.

Україна, перейнявши християнство від Візантії, не перейняла від неї нічого, що протирічило українській духовості. Україна є найсхіднішою частиною Европи не лише географічно, але і духово. В розділах про праісторію ми говорили про тисячолітній тісний зв’язок України з південним Сходом і про обосторонній культурно–релігійний вплив. Цей тісний зв’язок відбився і на українському християнстві.

Але в Україні не падали дозрілі банани самі до рота, а життя треба було здобувати власною працею. Та багатюща українська земля щедро платила за ту працю, і це не зробило, як на Заході, українця агресивним, твердим реалістом. Він лишився типовою південною людиною, з усіма її добрими і лихими прикметами. їх бачимо в щоденному житті кожного українця і в усій нашій історії. Українська нація є par exellence мирна, неаґресивна нація. Малої ін’єкції північно–західної крови (скандинавської?) вистачило лише на 2–3 століття імперської доби. Лише за тих коротких кілька століть бачимо агресивність України: Святослава — на південь і Володимира — на північ. По них через усю нашу історію донині Україна ЛИШЕ БОРОНИЛАСЯ. Навіть західний дух Запорозького Ордену був виключно оборонний. Колонізаційний наступ наш на південь був лише поворотом нашої від тисячоліть землі. Правда, боронилися ми так завзято, як ні один народ у світі. Чорне море має більше української крови, як води.

По Гетьманщині москвини подбали вицідити з України якнайбільше «західної» крови. Наслідки: не лише наші соціялісти віддавали і віддають москвинам Крим, Кавказ, Донеччину (хоч москвини мають до них стільки прав, скільки і до Франції чи Англії), але і навіть наші націоналісти прийняли (м’яко висловлюючись, дитячо–наївний етнографічний принцип. Оскільки ж більшим націоналістом–державником був 1000 років тому Великий Святослав, який спирав Україну на Волгу зі сходу, на Дунай із заходу і на Кавказ із півдня. Тепер українці твердо тримаються своєї політичної догми: «І чужого не хочемо, і свого не дамо». Шляхетно, демократично, по–християнськи, але наслідок… і свого не маємо.

Подобається нам чи ні, але стоїмо перед фактором, на який мусимо вважати, якщо не хочемо жити в світі мрій, — Українська нація є глибоко пацифістична. Ніякі заходи не зроблять її агресивною, бо ґенів крови змінити несила людям. Кривава лекція, що її дали нам москвини, особливо за останні 40 років, лишень відродила у нас дух Хмельницького–Мазепи, а не дух Святослава–Володимира (дяка Богові і за це!). «Чужого не хочемо», хоч те «чуже» врізується болючим клином в живе тіло України, як, наприклад, Донеччина. Про стовідсоткових ідіотів та зрадників, які давали (і планують давати) кожному зайді в Україні рівні з українцями права, — нема що і згадувати.

За цей свій пацифізм, за свою неаґресивність заплатила Україна століттями поневолення сусідами. На похиле дерево і кози скачуть. Не лише дикуни–москвини їздили на нашій шиї, але навіть чеські швейки, які умлівають зі страху, лише подивившись на зброю; навіть румуни насмілювалися простягати свої руки на нашу Одесу. Мабуть, навіть зайці не бояться українців. Що й казати! Мирний нарід. Що ж дивного, що пара зайд може диктувати свою волю на нашій землі.

Але надходить нова епоха в історії людства. Епоха, коли самої фізичної сили вже не вистачає. Що більше, виростає сила, сильніша за гармати, танки і бомби накупу. Фізична сила стає вже самознищенням.

Ім’я тої сили — ВІРА. Віра в справедливість справи, за яку проливається кров. Віра в конечність проливати кров за ту справу. Віра настільки сильна, щоби зродила бажання проливати кров — ворожу і свою. Не будуть стріляти гармати, ані рухнуться танки, літаки, якщо у тих, що їх урухомлюють, не буде бажання їх урухомлювати; не буде віри в свою справу; не буде ДУХОВОЇ сили боротися. Часи, коли можна було страхом кар примусити вояка стріляти проти його бажання, минули. Москвинам не помогли «заґрадітєльниє атряди» із скорострілами, спрямованими на спини фронтових частин. Німці не мали скорострілів за своїми плечима. У десятеро слабші людьми і зброєю відділи УПА розбивали удесятеро сильніші відділи москвинів, бо віра упівців була в тисячі разів більша за віру москвинів.

Та найголовніше є те, що віру не можна випродукувати, як у фабриці продукують гармати. Добра пропаганда може викликати псевдовіру, с. т. почуття поверховне, без коріння в душі.