Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Несподівано для себе самого, я виліз на поміст. Узяв Кеттрікен за плечі, допоміг підвестися.
— Він зробив би це, якби міг, — сказав їй. — Я знаю. Зробив би, якби міг.
Вона здійняла руки, затулила долонями обличчя, а її безмовні сльози зненацька перетворилися на ридання. Говорила, плачучи:
— Ти… і твій Скілл. І його. Ти так легко кажеш про те, що він почуває. Про любов. Але я… Я цього не маю. Я тільки… Я мушу це відчути, Фітце. Мушу відчути його обійми, мушу бути біля нього. Вірити, що він мене кохає. Як я його кохаю. Після того, як я стільки разів його підвела. Як я можу повірити… коли він уникає навіть…
Я охопив її руками, поклав її голову собі на плече, а Нічноокий притулився до нас обох і тихо заквилив.
— Він вас кохає, — запевнив я. — Кохає. Але доля наклала на вас обох цей тягар. Нема іншого виходу.
— Жертовний, — видихнула Кеттрікен, а я не знав, чи це ім’я її дитини, чи опис її життя.
Вона далі плакала, а я підтримував її, заспокійливо гладив їй волосся, шепотів, що все буде добре, що одного дня все буде добре, для них настане життя, коли все це закінчиться, і будуть діти, які зростатимуть у безпеці від червоних кораблів та лихих Регалових амбіцій. З часом відчув, що вона заспокоїлась, усвідомив тоді, що промовляв до неї не тільки словами, а й Вітом. Мої почуття до неї змішалися з вовчими і поєднали нас. Це був зв’язок ніжніший за той, який дає Скілл, тепліший і природніший. Я тримав її у своєму серці, як і у своїх обіймах. Нічноокий притисся до неї і запевняв, що завжди її стерегтиме, що його здобич — її здобич, що їй не слід боятися нікого з зубами, бо ми були зграєю і завжди будемо.
Це вона врешті розірвала наші обійми. Тяжко зітхнула наостанок і відступила від мене. Здійняла руку, розмазуючи вологу по щоках.
— Ох, Фітце, — просто й сумно промовила Кеттрікен.
І це все. Я стояв нерухомо, відчуваючи холод відокремлення, що прийшло на зміну часу, коли ми були разом. Зненацька мене пронизав напад гострого болю. А тоді дрижання страху, коли я зрозумів джерело цього болю. Дівчина на драконі поділяла наші обійми, а наша близькість ненадовго втамувала її Віт-страждання. Зараз, коли ми розділилися, далеке й холодне голосіння каменю здійнялося знову, ще голосніше й сильніше. Я спробував зіскочити з помосту й ледь не впав. Чомусь це єднання витягло з мене сили. Це було моторошно, але я приховав свою тривогу, мовчки супроводжуючи Кеттрікен назад до табору.
Я прийшов саме вчасно, аби замінити Кеттл на варті. Вони з Кеттрікен пішли спати, пообіцявши вислати Блазня, щоб він вартував зі мною. Вовк поглядом попрохав у мене пробачення, а тоді подався за королевою до намету. Я запевнив його, що схвалюю це. Невдовзі вийшов Блазень, лівою рукою протираючи очі, а праву, злегка зігнуту, притиснувши до грудей. Сів на камінь навпроти мене. Я саме оглядав м’ясо, визначаючи, які шматки слід перевернути. Якийсь час він мовчки дивився на мене. Тоді схилився і правою рукою підняв суху гілку з купи дров. Я знав, що мав би його вилаяти, натомість дивився, зацікавлений, як і він. Трохи потримавши гілку, Блазень вкинув її до вогню і випростався.
— Спокійне і любе дерево, — сказав він мені. — Росло років сорок, взимку і влітку, за штормів та доброї погоди. А раніше його, як горіх, породило інше дерево. І так нитка тягнеться в минуле, глибше і глибше. Не думаю, що мені слід боятися природних речей, а лише тих, що створені людиною. Тоді нитки розбігаються. Та думаю, що дерева приємні на дотик.
— Кеттл сказала, що ти не повинен торкатися живих істот, — нагадав я йому, як балакучій дитині.
— Кеттл не доведеться з цим жити. А мені так. Мушу виявити обмеження, які це на мене накладає. Чим швидше довідаюся, що можу зробити правою рукою, а що ні, тим краще. — Блазень лукаво посміхнувся і промовистим жестом вказав на себе.
Я хитнув головою, але не зміг утримати сміху. Він засміявся разом зі мною.
— Ах, Фітце, — тихо промовив він за мить. — Ти не знаєш, скільки значить для мене те, що я досі можу тебе розсмішити. Якщо зможу спонукати тебе до сміху, то зможу сміятися й сам.
— Дивно, що ти взагалі ще можеш жартувати, — відповів я.
— Якщо маєш вибір, плакати чи сміятися, то чом би й не сміятися, — зауважив він. — Я чув, як ти виходив з намету, раніше. Тоді, коли тебе не було… Відчував частку того, що відбулося. Куди ти ходив? Я багато не зрозумів.
Я помовчав, подумав.
— Скілл-зв’язок між нами наростає, замість слабнути. Не думаю, що це добре.
— Ельфійської кори більше немає. Я випив останню два дні тому. На добре чи на зле, але так воно вже є. А тепер поясни мені, що трапилося.
Я не бачив сенсу відмагатися. Тож спробував пояснити йому. Блазень кілька разів перебивав мене запитаннями, а я далеко не на всі зумів відповісти. Вирішивши, що зрозумів усе настільки, наскільки це взагалі можна було виразити словами, він усміхнувся.
— Пішли глянемо на цю дівчину на драконі, — запропонував.
— Навіщо? — обережно спитав я.
Він підняв праву руку і тріпнув на мене срібними пучками, здійнявши одну брову.
— Ні, — твердо заперечив я.
— Злякався? — кольнув він мене.
— Ми тут на варті, — суворо нагадав я.
— То підеш зі мною завтра, — погодився він.
— Це нерозумно, Блазню. Хтозна, як це на тебе вплине?
— І я не знаю. Та саме тому й хочу довідатися. До того ж. Який сенс Блазневі бути розумним?
— Ні.
— Тож доведеться мені йти самому, — вдавано зітхнув він. Я не піддався і не заковтнув приманки. За мить він спитав мене: — Скільки ти знаєш про Кеттл такого, чого не знаю я?
Я в замішанні глянув на нього.
— Приблизно стільки ж, скільки знаю про тебе такого, чого не знає вона.
— Ах. Добре сказано. Наче мені з язика зняв, — похвалив він. А далі запитав таке: — Тебе не дивує, що Регалова група не спробувала напасти на нас знову?
— Ти навмисне обрав цю ніч, щоб ставити недоречні запитання? — зажадав я.
— Останнім часом у мене інших нема.
— Я принаймні смію сподіватися, що Карродова смерть їх ослабила. Втрата члена групи мусить бути великим шоком для решти. Майже так само тяжким, як втрата тварини-побратима по Віту.
— А чого ти боїшся? — натискав Блазень.
Це було запитання, якого я намагався уникати.
— Чого я боюся? Звичайно, найгіршого. Боюся, що вони якимсь чином нагромаджують проти нас більшу силу, аби врівноважити потугу Веріті. А може, ставлять на нас пастку. Боюся, що вони використають свій Скілл, аби розшукати Моллі. — Це останнє я додав з великою нехіттю. Вже й сама думка віщувала невдачу, а говорити це вголос — тим паче.
— Ти не можеш якось перестерегти її Скіллом?
Наче це ніколи не спадало мені на думку.
— Не зумію це зробити, не видавши її. Я ніколи
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мандри убивці, Робін Хобб», після закриття браузера.