Читати книгу - "Амадока"

Чи не схоже це на катастрофу, яка відбувається внаслідок тривалого і настирливого зловживання та переступання через усі максимально допустимі рівні толерування середовищем насильства над його природними законами рівноваги? Врешті це середовище, ця природна система мусить дати збій, вводячи себе в стан неіснування. І тільки так, у цій завислості, в ледь помітному жеврінні, в анабіозі вона отримує шанс захистити себе чи зберегти.

Набір його особистих внутрішніх якостей не дозволяв поводитися в інший спосіб: з тих чи інших зовнішніх і внутрішніх причин він не міг відкрито боротися, не міг повністю здатися, не міг вибрати однозначну систему цінностей, тому що він був (припустімо) надто складний, надто освічений, надто м’який, надто поступливий, надто пасивний, надто замкнутий, надто скептичний — і недостатньо прямолінійний, недостатньо рішучий, недостатньо сміливий, недостатньо чесний, недостатньо відкритий, недостатньо цілісний.

Але протягом свого життя — від втрати матері у кількарічному віці, загадкової смерти батька — служителя культу, впродовж воєн, голоду, революції, репресій, під тиском ідеології, у відчутті постійної небезпеки, з тисячами і десятками тисяч смертей навколо, з загибеллю людей, у безперервному хаосі системи, яка вивернула й насильно спотворила засади людського співіснування, — він надбав власне вміння витримувати дійсність. Навчився не реагувати на зовнішні її вияви, якими б вони не були, або реагувати у спосіб, який дозволяв зберегти максимальну можливу рівновагу. Не загинути, порятувати своє життя, не збожеволіти, зберегти дієздатність.

Він виробив практику зупиняти власну емоційну реакцію на обставини зовнішнього життя або хоча б стишувати її, наскільки можливо. Навчився підлаштовуватися до обставин настільки, щоб це не заважало оберіганню внутрішнього балансу. Це вимагало вміння себе пробачати, бути достатньо поблажливим до власних слабкостей, пробачати інших людей і розуміння будь-яких людських виявів, вад, потворностей, каліцтв. Це вимагало відмови від більшости власних бажань і очікувань, від більшости амбіцій, від зважання на думку інших. Зосереджености на тому малому, що маєш цієї миті, плекання вдоволення від дрібних радощів життя. Це потребувало усвідомлення власної неважливости, нікчемности й мізерности, а також — чіткого розуміння власної смертности. Це потребувало самозречености. Вміння побачити простір за межами еґо.

Вся ця духовна практика, як це зазвичай і трапляється зі справжніми духовними практиками, на позір була нудним, дріб’язковим, сірим і монотонним життям літнього хворого чоловіка, який цілодобово сидів за письмовим столом, списуючи аркуш за аркушем дрібним нерозбірливим почерком.

Опорою йому, вочевидь, давно вже був Сковорода з його теорією нероблення, як і отці Церкви, схимники і філософи. Але ніхто з мудреців жодним чином не допоміг би, якби не існувало постійної практики. Практики не заради досягнення чогось, а заради неї самої. Це був єдино можливий для нього спосіб життя — чи то пак спосіб витримувати життя. Бо парадокс у тому, що, як правило, витримати життя, яким воно є, набагато складніше, ніж із ним розпрощатися. Це був його еквілібріюм.

Академік Павлов, священна корова і критик радянської влади, вчений, який винайшов спосіб встромляти живим собакам трубочку в нутрощі, щоб отримувати їхній шлунковий сік, говорив про безумовні, природні рефлекси, властиві людській істоті: про рефлекс свободи і рефлекс рабства.

Виплекана звичка Петрова, його вміння, щоденна практика на фізичному рівні проявилась у хворобі. У зупинці фізіологічного процесу, у припиненні безумовного рефлексу. У випаданні власного організму з абсурдної логіки життя.

«Ти пишеш, що в неділю після від’їзду тебе охопив смуток. Не знаю, хто того недільного дня 16-го кого заразив, Ти мене чи я Тебе, але з самого ранку мене пронизав якийсь гострий смуток. Чи то він передався Тобі від мене, чи це було відчування твого почуття.

Але якщо говорити з висоти досягнутих років, коли вже перейдено рубіж, і все, що відбувається, у зв’язку з минулим, стає необов’язковим, — доводиться себе переконувати, що найголовніше — це зберігати себе в тиші, а тиша ця залежить від самого себе, а не від чогось зовнішнього.

І коли ось і тепер з будь-якого приводу чи без приводу раптом виникає вихор чи буря, і щось вириває тебе з належного ладу, то докладаєш всіх зусиль знову ввести себе в тишу. Напишеш необхідні рядки і сторінки до кінця року, а якщо не допишеш, то теж біди не буде. Добре, якщо написане вдасться гарно, але якщо написане не вдасться, то і це не біда.

Коли озираєшся на минуле, переконуєшся тільки в одному: лих немає! І те, що сприймалось як загроза лиха, в дійсності жодним нещастям не було. Такими є уроки, принесені життям. Їхнє достоїнство в їхній же благості…

Ти скажеш, що все це філософія! Між тим, це дійсність. Тут, у моєму Позамісті, це відчувається особливо явно. Адже, за винятком двох днів, коли їздиш до міста і на кілька годин з’являєшся в інституті, решту часу наглухо замкнуто в стінах моєї холоднуватої кімнати, і в прогулянку на пів години, 15–20 кроків вперед і 15–20 кроків назад стежкою уздовж будинку, або вздовж грядок, скопаних біля фруктових дерев, з яких опадає листя.

Сьогодні чудове сонце!»

Упродовж восьми років Петров пише Софії листи. Йому не дозволяють повернутись до Києва і жити з нею. Софія, можливо, має дозвіл на переїзд до Москви, але з якихось своїх міркувань не бажає цього. Зрештою, про її бажання і міркування ми знаємо ще менше, ніж про інших.

Петров живе на відстані від коханої жінки, як персонажі його художніх творів чи об’єкти літературознавчих досліджень. Ще 1924 року, пишучи рецензію на поезію Рильського, він підкреслює, що «Любов — це межа. Рідність — чужість. Рідні це й є чужі, закохані — одмежовані, близькі — далекі, радісні — печальні». Він милується рядками Рильського про «любов як розлуку», «любов далеких».

Він захоплюється втечею Сковороди від нареченої у день, який мав стати днем їхнього вінчання. І розкошує в описах повноти стосунків Сковороди з Ковалинським, від якого він хотів фізично бути якнайдалі, щоб упиватись їхнім злиттям і цілістю.

Історія стосунків Миколи Костомарова і його учениці Аліни Крагельської, написана й видана Петровим 1929 року, — це історія ірраціонального вислизання головного героя зі зв’язку з жінкою, яку він кохав. Вони одружилися за 10 років до смерти Костомарова. «Весільний бенкет було справлено перед коханням, оберненим у трупне „ніщо“».

Мотив, який видавався Домонтовичу одним із найбільш звабливих — як тільки може бути звабливою аскеза і зречення насолод, — втілився у його власному житті. Зрештою, він же писав у одному з листів до Софії про те, що всі його бажання