Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— То ти не каєшся?
— Ні. А в чому мені каятися? Я жив заради насолоди й отримав її достатньо. Я з дитинства любив дівчат, це в мене спадкове. У мого батька був цілий гарем із сотні дівок, які постійно змінювалися. Але потім кріпосне право скасували, і гарем довелося розпустити. Я спочатку ходив до будинків розпусти, але там було дуже мало моїх улюблених молоденьких дівчаток. То я почав розшукувати їх. Навчився полювати і задовольняти свою пристрасть. Через неї я не зробив кар’єри, але мої статки дозволяли мені не турбуватися за це. Вони й зараз досить великі, то мої племінники ніяк не дочекаються, коли я помру, щоб злетітися на розподіл здобичі. Зробіть їм ласку, вбийте мене.
— І тобі анітрохи не шкода тих дівчат?
— Ні. У цьому світі кожен сам за себе. Я отримував задоволення, і мені наплювати, що отримували вони. До того ж, я був упевнений, що безплідний, тож для більшості моїх дівчат зустріч зі мною була просто першим досвідом у житті. Цікавим досвідом Зараз у це важко повірити, але колись я був досить вправним коханцем Міцним та завзятим Не гіршим за тебе, я ж бачу он синці від поцілунків на твої шиї.
— Чого ж ти раніше виганяв, а тепер живеш із дівками? — питаю я і поправляю комірець сорочки, щоб прикрити шию.
— Бо постарів. І мені стала цікавою не кількість, щоб усе нові й нові дівчата, мене зацікавили стосунки. Я брав цих провінційних дуреп, у яких трохи м’яса на кістках і зовсім немає розуму, я брав їх як брили мармуру і починав карбувати з них фігуру, робити людей. Це виявилося дуже цікавим. Без мене вони б пропали, як пропадають усі ці смерди, стали б дровами для чужого багаття. А так я дав їм нове життя. Освіту, зв’язки, трохи грошей. Одна з них стала викладачкою, інша акторкою, ще одна зараз власниця модною салону. У Люсі теж є шанс піднятися. Я не виправдовуюся, мені це не потрібно, але на якомусь етапі я відчув, що отримую задоволення від того, що допомагаю іншим. Це слабкість, добро взагалі слабке. Поки я був молодим та сильним, я був злим, я йшов до своїх забаганок по живих людях, і мені було байдуже. Бо такий уже світовий порядок, що більшість живе задля примх меншості і...
— Досить. Я пішов.
Повертаюся і йду до дверей.
— Зачекай, а вбивати мене? — дивується старий.
— Живи.
— Ти не будеш убивати?
— На мені й так достатньо крові.
— Але ти ж хотів!
— Перехотів.
— Ти — слабкий! Ні, ти не мій син! Твоя матір сплуталася ще з кимось! Інакше ти б убив мене!
— Ти ніколи не примусиш мене зробити те, чого я не хочу, — я криво посміхаюся і звертаюся до дівчини. — Дам тобі пораду на майбутнє. Якщо хочеш вистрелити, треба крутнути важіль запобіжника.
Йду собі.
— Стій! Стій! — кричить старий. — Хто ти?
— Ніхто, — я вже на сходах.
— Де я тебе бачив?
— У страшних снах.
Я спускаюся, виходжу з будинку і йду геть. Іду довго, кілька разів переходжу мости, нарешті знаходжу невеличкий готель, знімаю там найдешевший номер і влягаюся спати, бо відчуваю слабкість. А вранці відбуваю додому.
На хуторі мене з радістю зустріли, Єлизавета Павлівна показувала газети з великими статтями про кіно.
— Всі просто у захваті від цієї стрічки, у якій ви берете участь. Особливо хвалять Анастасію Кольцову. Вона й справді така гарна? — Єлизавета Павлівна сміються, а я червонію.
— Занадто гарна.
Ми обідаємо в садочку, потім я беру Моніку на руки, гойдаю її, коли Єлизавета Павлівна сповіщають, що повертаються додому. Це для мене як грім серед ясного неба, залишаю Моніку.
— Чому ви повертаєтесь? Щось не так?
— Ні, все добре, просто ви одужали.
— Одужав?
— Я лишалася тут, поки бачила, що ви хворий. А зараз ви такий самий, як і були до Кавказу. Тож моя місія виконана.
— Ви приревнували до Анастасії? — здогадуюся я.
— А було за що? — вона посміхається.
— Було, але...
— Іване Карповичу, не треба жодних пояснень. Ми ж домовлялися з вами, що живемо вільними людьми. Я не ваша дружина, щоб питати з вас І я не приревнувала. Я так саме добре ставлюся до вас, як і раніше, просто я хочу повернутися додому. Тут дуже добре, я потоваришувала і з Уляною Гаврилівною, і з Монікою, але я звикла жити сама, і самій мені найкраще, тому я повертаюся до Бахмача. Сподіваюся, що при нагоді ви приїздитимете в гості. Буду вам рада.
— Мені якось неспокійно...
— Іване Карповичу, ні про що не турбуйтеся. Так справді буде краще. І той, візьміться за графа Прилаштуйте до якогось заняття, бо він так швидко зіп’ється. Він, може, й нісенітна людина, але не погана Врятуйте його.
— Добре, візьмуся. Дозвольте вас хоч на вокзал відвезти.
— Добре.
Після від’їзду Єлизавети Павлівни, щоб не сумувати і не нудьгувати, узявся я впорядковувати свої літературні справи, до чого залучив графа Той важко виходив із тижнів постійної пиятики, але я тримав його міцною рукою. Маєвський ображався, погрожував утекти, намагався пробратися в підвал, де стояли сулії з наливками та самогоном, але я не звертав уваги, потроху залучав його до роботи, призвичаював до життя в тверезості Наступні тижні минули в роботі, ми завершили вже написані історії і додали кілька нових. Граф загорівся писати роман, бо це, мовляв, вища літературна каста, не те що всілякі оповідки. Я романів побоювався, бо одна справа — мої побрехеньки, а інша — високе мистецтво, яке читають люди освічені, але Маєвського підтримував, бо головне було його тримати в роботі, щоб знову не почав пити.
Аби знайти якусь цікаву тему для роману, граф напередплачував на хутір купу газет, які уважно читав. З тих газет я дізнавався новини про кіно з пані Анастасією. Про те кіно багато балакали, казали, що командування Київського військового округу виділило одразу два полки для зйомок батальних сцен, стріляли справжні гармати, ходили в атаку справжні ескадрони, сам Петро Нестеров закладав віражі заради стрічки. Всі стверджували, що такого кіно не було не те що в Росії,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.