Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Шаллан не могла втриматися від того, щоб дістати й розкрити свою папку з ескізами, та почала замальовувати наскок небесної мурени. І як вона не боялася стількох людей довкола? У покритих пальцях захищеної руки вона затисла вершечок етюдника, а вільною орудувала вуглиною для малювання. Не встигла вона закінчити малюнок, як повернувся її провідник із якимось чоловіком, котрий тягнув за собою дивну машинерію, оснащену двома великими колесами та вкритим пологом сидінням. Шаллан із сумнівом глянула на неї, опускаючи альбом. Узагалі-то вона очікувала на паланкін…

Чоловік, який тягнув цей пристрій, був невеликий на зріст, з темною шкірою, широкою усмішкою та пухлими губами. Він знаками запросив Шаллан сідати, що вона й зробила з тією скромною грацією, яку виховали в ній гувернантки. Рикша щось запитав, звернувшись до неї якоюсь рубленою, уривчастою мовою, що її вона не розпізнала.

— Чого йому треба? — запитала вона у Ялба.

— Він хоче знати, якою дорогою вас везти: довгою чи короткою, — Ялб почухав потилицю. — Я не впевнений, у чому між ними різниця.

— Підозрюю, що однією з них довше їхати, — мовила Шаллан.

— А ви й справді розумна!

Ялб сказав щось рикші тією ж занадто чіткою мовою, і чоловік відповів.

— Їдучи довгою дорогою, можна вдосталь помилуватися містом, — пояснив Ялб. — Натомість коротка дорога веде прямо до Конклаву, але гідних уваги принад по ній майже не трапляється. Гадаю, він помітив, що ви тут уперше.

— Я так сильно виділяюся? — запитала Шаллан, червоніючи.

— Е-е-е… ні… звичайно, ні, Ваша Світлосте.

— І під цим ви маєте на увазі, що я виділяюся, мов бородавка на носі в королеви.

Ялб засміявся:

— Боюся, нічим крити. Але ж мені здається, що не можна потрапити куди-небудь удруге, спочатку не побувавши там уперше. Вряди-годи кожному доводиться виділятися — тож краще вже робити це так мило й невимушено, як ви!

Їй довелося звикнути до легкого флірту у виконанні моряків. Вони ніколи не були аж надто прямолінійними, і Шаллан підозрювала, що капітанова дружина провела з ними серйозну бесіду, коли помітила, як їхні компліменти змушували дівчину червоніти. Адже в маєтку її батька слуги — навіть ті, котрі мали повні громадянські права, — завжди знали своє місце.

Рикша все ще чекав на відповідь.

— Скажіть йому, будь ласка, щоб їхав короткою дорогою, — попросила вона Ялба, хоч і палко жадала проїхатися мальовничою. Це ж треба: нарешті вона у справжньому місті й мусила їхати напрямки! Але Її Світлість Джасна на ділі довела, що застати її не легше, ніж упіймати дикого співунця. Тож краще було поспішити.

Головна дорога повзла схилом угору, але то здіймалася вверх, то опускалася вниз, тож навіть їдучи коротким шляхом, Шаллан багато що встигла побачити. Від усіх цих дивних людей, видів і дзвонів, що дзенькотіли на всі лади, у неї аж у голові паморочилося. Вона відкинулася на спинку сидіння й жадібно всотувала все, що бачила. Виявилося, що будівлі групуються за кольорами, і кожен колір щось означає. Крамниці, де торгували однаковим товаром, були пофарбовані в однакові кольори: у фіолетових продавався одяг, у зелених — харчі. Будинки теж фарбували за певним принципом, але Шаллан не могла збагнути, яким. Переважали кольори м’якої палітри — пастельні та приглушені.

Ялб крокував обіч візка, тож рикша знову заговорив до неї, обертаючись через плече. Ялб перекладав, засунувши руки в кишені жилета:

— Він каже, що особливістю цього міста є лейт.

Шаллан кивнула: багато міст будувалося в лейтах — місцинах, захищених від великобур прилеглими скельними формаціями.

— Харбрант — це одне з найзахищеніших великих міст у всьому світі, — перекладав далі Ялб, — і символом цього є дзвоники. Кажуть, ніби їх уперше порозвішували для того, щоби повідомляти про настання великобурі — адже люди просто не звертали уваги на легенький вітерець, — Ялб зам’явся. — Та він просто розказує байки, Ваша Світлосте, бо хоче отримати щедрі чайові. Я чув цю історію й гадаю, що вона просто сміховинна. Якщо пориви вітру були досить сильними, щоб розгойдувати язики дзвонів, то й люди неминуче б їх відчули. Та й, крім того, як вони примудрялися не помічати дощу, що періщив на їхні дурні голови?

Шаллан усміхнулася:

— Нічого, хай розповідає далі.

Візник знову затеревенив на свій рубаний лад — що ж це, врешті-решт, за мова? Шаллан слухала Ялбів переклад і всотувала види, звуки і, на жаль, запахи. Вона з дитинства звикла до свіжого запаху щойно протертих від пилу меблів і пахощів пласких перепічок, що випікалися на кухні. Її мандрівка океаном познайомила її з новими ароматами — солоної води та чистого морського повітря.

Але тутешні запахи не містили й натяку на чистоту. З кожного провулка шибало в ніс неповторне амбре, зіткане з різних відтінків смороду. Вони чергувалися ще й із пряними ароматами їжі, яку продавали вуличні торгівці, і якраз це нашарування було особливо нудотним. На щастя, рикша змістився в центр проїжджої частини, відтак запахи послабшали, проте це дещо пригальмувало їхню швидкість, оскільки їм доводилося маневрувати в досить щільному транспортному потоці. Витріщивши очі, дівчина дивилася на людей, яких вони проминали. Ось ці чоловіки із затягнутими в рукавички руками та шкірою блакитнуватого відтінку — з Натанатану. Але хто ці високі, сповнені гідності люди в чорних одежах? А ці чоловіки з бородами, обплетеними тонкою мотузкою, — так, що скидалися на жезли?

Звуки нагадали Шаллан про співочі змагання, які влаштовували під вікнами її дому дикі співунці, — тільки тут вони були різноманітніші й гучніші. Не менше сотні горлянок перегукувались між собою, чергуючись зі звуками ляскання дверей, гуркоту коліс по бруківці та поодинокими криками небесних мурен. А на задньому фоні подзенькували всюдисущі дзвоники, і їхні звуки посилювалися, щойно задував вітер. Вони були виставлені у вітринах крамниць і звисали з кроков. Кожен ліхтарний стовп уздовж вулиці був оснащений прив’язаним під лампою дзвоником. Навіть із самого краю пологу на її візку звисав один — маленький, сріблястий — і видзвонював чистим голоском. Коли вони були приблизно на півдорозі вверх по схилу, їх раптом накрила ще й хвиля голосного передзвону годинників із боєм, чиї різномасті, безладні удари злилися в брязкітливий, надокучливий шум.

Із наближенням до верхнього кварталу «в центрі» натовп рідшав, і