Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я помчав уперед — мені кортіло розпочати змагання.
Чудово, тепер ми поговоримо по—іншому!
12
Одного разу влітку, коли Натаніелеві було вже десять років, він сидів зі своєю вчителькою на кам’яній лавці в садку й малював з натури каштан, що височів над муром. Сонце вигравало на червоній цеглі. На мурі байдикував сіро—білий кіт, ліниво помахуючи хвостом. Легенький вітерець ворушив листки дерева й доносив ледь чутний аромат квітучих азалій. Мох на статуї людини з блискавкою яскраво зеленів у сонячному промінні. Дзижчали комахи.
То був день, коли все змінилося.
—Терпіння, Натаніелю.
— Ви вже стільки разів говорили це, панно Лютієнс.
— І, безперечно, повторю ще раз. Ти надто невгамовний. Це твоя найбільша вада.
Натаніель роздратовано взявся штрихувати тінь на малюнку.
— Як це прикро! — вигукнув він. — Він ніколи нічого не дозволяє мені! Хіба що розставляти свічки, курильниці та інший мотлох. Я це можу зробити навіть сонний і стоячи на голові! Він навіть забороняє мені розмовляти з ними.
— Правильно, — рішуче промовила панна Лютієнс. — Натаніелю, не забувай: я просила тебе зобразити світлотінь. Без жодних різких ліній.— Це просто смішно! — скривився Натаніель. — Він навіть не розуміє, що я можу. Я прочитав усі його книжки і...
— Усі?
— Ну, не зовсім... Усі, що на тій поличці. Він казав, що їх мені вистачить до дванадцяти років. А мені немає ще й одинадцяти, панно Лютієнс. Я вже вивчив усі слова Управління й Контролю... ну, більшу частину. Я міг би віддати наказ джинові, якщо пан Андервуд викличе його для мене. Але ж він не дозволяє мені навіть спробувати.
— Я навіть не знаю, Натаніелю, що гірше — твої вихваляння чи твоя нетерплячка. Облиш краще сердитись через те, чого ти поки не маєш, і радій тому, що в тебе вже є. Скажімо, цьому садкові. Я дуже рада, що ти придумав улаштувати наш нинішній урок саме тут.
— Я намагаюсь частіше сюди приходити. Тут мені краще думається.
— Нема нічого дивного. Тут тихо, самотньо... В Лондоні мало таких місць, тож дякуй долі.
— А він тут завжди зі мною, — Натаніель показав на статую. — Він мені подобається, хоч я й не знаю, хто це такий.
—Хто це такий? — панна Лютієнс відірвала погляд від альбому, хоч рука її працювала далі. — Відповідь дуже проста. Це Ґледстон.
—Хто?
— Ґледстон. Хіба ти не знаєш? Ви ж вивчаєте з паном Пер— селлом нову історію?
— Ми вивчаємо сучасну політику.
— Це теж політика, й не дуже давня. Ґледстон жив близько ста років тому. Він був великим героєм тієї доби. По всій країні стоять тисячі його статуй. І цілком по заслузі — з твоєї точки зору. Ти багатьом йому завдячуєш.
— Як це? — спантеличено перепитав Натаніель.
— То був наймогутніший чарівник з усіх, що ставали колись прем’єр-міністрами. Він владарював тридцять років вікторіанської доби. Саме він підкорив групи чарівників, що ворогували між собою, державній владі. Хіба ти не чув про його поєдинок із чаклуном ДізраелІ у Вестмінстерському сквері? Ні? То піди й подивися. Там досі видно обпечені плями. Ґледстон був славний своїм надзвичайним завзяттям і впертістю. Він ніколи не відступав, навіть коли програвав.
— Он як... — Натаніель подивився на суворе обличчя, що визирало з-під мохового килима. Кам’яна рука міцно стискала блискавку, цілячись нею у ворога.
— Панно Лютієнс, а чому відбувся той поєдинок?
— Як я розумію, Дізраелі непоштиво відгукнувся про Ґледстонову подругу. То була його велика помилка. Ґледстон ніколи й нікому не дозволяв зачіпати його честь або честь його друзів. Він був дуже могутній і міг кинути виклик будь— кому, хто його скривдить.
Панна Лютієнс здула з паперу графітовий порох і почала прискіпливо оглядати малюнок.
— До того ж, Ґледстон більше за всіх прислужився магічному піднесенню Лондона. На той час Прага залишалася наймогутнішим містом світу, хоч її час уже давно минув. Застаріле, занепаде місто, де чарівники розважалися бійками в нетрях гетто. Ґледстон опрацював нові цілі й нові шляхи. Він придбав деякі магічні реліквії й залучив сюди багато іноземних чарівників. І Лондон став таким, яким він є донині, — чи то на краще, чи на гірше. Цим, як я щойно сказала, ти йому й завдячуєш.
Натаніель здивовано поглянув на неї:
— А чому «чи то на краще, чи на гірше»? Що тут поганого?
Панна Лютієнс прикусила губу:
— Нинішня система дуже вигідна для чарівників — і для тих небагатьох щасливців, хто пристав до них. І набагато менш вигідна для всіх інших. А тепер покажи, що в тебе виходить.
Щось у голосі панни Лютієнс роздратувало Натаніеля. Йому пригадалися уроки пана Перселла.
— Не смійте так говорити про уряд! — вигукнув він. — Без чарівників країна залишилася б беззахисною! До влади прийшов би простолюд, і держава просто зруйнувалася б! Чарівники віддають своє життя служінню країні! Не забувайте про це, панно Лютієнс, — він сам почув, як різко звучить його власний голос.
— Я певна, що ти, коли виростеш, теж неодмінно присвятиш своє життя служінню країні, — так само незвично різко відповіла панна Лютієнс. — Та насправді, Натаніелю, чарівники є аж ніяк не в усіх країнах. Багато хто чудово обходиться й без них.
— Ви, здається, багато про це знаєте...
— Багато, як для скромної вчительки малювання? Й це так дивує тебе?
— Ну, ви ж лише простолюдинка... — Натаніель раптово замовк і почервонів. — Пробачте, я не хотів...
— Саме так, — коротко відповіла панна Лютієнс. — Я справді простолюдинка. Але ж чарівники не володіють монополією на знання. Жодною мірою. І, до того ж, знання і розум —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд», після закриття браузера.