Читати книгу - "Небратнi"

в режимній зоні аеропорту, коли депутат приватним літаком «Як-40» повернувся із Москви з ювілею геронтодонта російської естради Йосипа Кобзона; свідком розправи став син депутата Руслан Щербань; окрім самого бізнесмена, в хаотичній стрілянині, яку розпочали нападники, відступаючи з аеропорту, загинула дружина Щербаня, бортмеханік, авіатехнік та інспектор аеродромної митниці. У ході слідства встановлено, що вбивство скоїли члени «банди Кушніра» у складі Вадима Болотських (на прізвисько Москвич), Геннадія Зангеліді (на прізвисько Звєрь) та їхніх спільників. 2003-го Болотських засудили на довічне ув’язнення (під час слідства виявилось, що Болотських — виконавець убивства на замовлення Олександра Момота, а також причетний до замаху на Ахатя Брагіна), а Зангеліді на той момент уже не було серед живих.

Убивство Євгена Щербаня — одна із найгучніших і найбільш зухвалих справ в історії незалежної України. Серед імовірних замовників усунення депутата називають донецький клан (Щербань був головним акціонером «Індустріального Союзу Донбасу» й одночасно конкурував із донецьким кланом за владу на Донбасі; після знищення Щербаня більшість його активів перейшли до Ахметова, а політичну владу в регіоні захопила команда Януковича, чого просто не могло відбутися, якби Щербань залишився живим) або — що менш вірогідно — тогочасного лідера дніпропетровського клану Павла Лазаренка. Достеменно встановити замовника до цього часу не вдалося.

У травні 1997 вбито Сергія Романа, власника фірми «Юг». Фірма перейшла у власність товариша Ахметова та Брагіна, торговця із донецького центрального ринку Бориса Колеснікова.

Невдовзі по тому ліквідовано директора «Донецького пивзаводу» Юрія Павленка. Павленка вбивали з особливою жорстокістю — металевими заточками. Коли молодому директору пощастило вирватися та пораненим вистрибнути через вікно, вбивці вийшли на подвір’я та безжально добили його. «Донецький пивзавод» увійшов до бізнес-імперії Рината Ахметова, пізніше його перейменували на завод «Сармат».

На сьогодні Ринат Ахметов зі статками 22,3 млрд доларів (2013, 26-те місце у світі, версія «Bloomberg»[41]) — це найбагатша людина України. 2000 року він об’єднав більшість активів, заснувавши компанію «Систем Кепітал Менеджмент (СКМ)», а з 7 квітня 2009 року є її єдиним акціонером. Станом на 2014 рік до основних активів групи «СКМ» належать:

акціонерне товариство «СКМ» (Україна);

«SCM Advisors» (Велика Британія);

«Метінвест Холдинг»;

ДТЕК[42] (енергетика);

банки «Ренесанс Кредит» і ПУМБ (Перший український міжнародний банк);

компанія «АСКА» (страхування);

медіа-група «Україна» (до неї належить телеканал «Україна», який навіть після початку війни із Росією продовжує опосередковано підтримувати сепаратистів);

мобільний оператор «life:)» і телекомунікаційна група «Vega»;

«Corum Group» (нерухомість);

«UMG Limited» (виробництво глин);

«Паралель» (автозаправний бізнес);

«Український ритейл» (роздрібна торгівля);

«Лемтранс» (транспортний бізнес);

«HarvEast Holding» (сільське господарство).

4

У середині 90-х український Донбас остаточно перетворили на кримінальне гетто. Проте донецькому клану цього видалося замало. Після усунення всіх кримінальних, бізнесових і політичних конкурентів на території Донецької та Луганської областей «нові донецькі» вирішили поширити свій вплив на всю Україну. Настав час стати «законною» владою.

Перша спроба легалізувати панівне становище донецького клану належить Ахатю Брагіну: йдеться про створення Ліберальної партії України. Нічого путнього татарину не вдалося: маріонеткова партія не змогла закріпитися в політичному істеблішменті України. Зате з другої спроби — вже після смерті Брагіна — клан Ахметова та Колеснікова спромігся досягти більшого. Набагато більшого.

Початок загарбання донецьким кланом політичної влади на Донбасі пов’язують із приходом на керівні посади в Донецькій облдержадміністрації генерального директора територіально-виробничого об’єднання автомобільного транспорту «Донецькавтотранс» Віктора Януковича. У серпні 1996-го Янукович став заступником, у вересні того ж року — першим заступником, а 14 травня 1997 року (невдовзі після усунення Євгена Щербаня, котрий категорично заперечував можливість такого призначення) — головою Донецької обласної державної адміністрації.

Який стосунок мав Янукович до клану Ахметова? Становлення Віктора Федоровича як регіонального лідера відбувалося у першій половині 90-х років. Януковича вважають одним із перших, хто зреалізував «викачування» державних грошей за схемою «вугілля-кокс-метал». Сутність афери проста: вже на початку 90-х більшість вугільних шахт в Україні отримувала дотації; використання коксу, який виробляли з дешевого вугілля, видобутого на державних шахтах, забезпечувало очевидне зниження собівартості металу, який, однак, продавали за кордон за світовими ринковими цінами; об’єднання в одних руках усього виробничого ланцюжка — від видобування вугілля до експорту металопродукції — давало змогу привласнювати відшкодований державою податок на додану вартість і частину прибутку за проданий метал. Саме тоді й перетнулися шляхи Віктора Януковича та Рината Ахметова.

Попри це, мені важко зрозуміти, чому Ахметов та інші очільники донецького клану, вирішивши, що настав час виходити із кримінальної тіні та пробиватися на політичну арену, зробили ставку саме на Януковича — необтесаного вайлуватого велетня, який не міг зв’язати двох слів без папірця й у молодості двічі відсидів у в’язниці. З огляду на ляпсуси, а також подекуди відверто безкультурну поведінку Віктора Федоровича під час перебування на вищих керівних посадах у 2001–2014 роках складається враження, що гіршу кандидатуру годі було підшукати. Щоправда, про судимості Януковича суспільство дізналося доволі пізно: інформація про кримінальне минуле голови Донецької облдержадміністрації спливла незадовго до президентських виборів 2004 року.

Уперше Віктора Януковича засудили у грудні 1967 року на три роки позбавлення волі за статтею 141 ч. 2 Кримінального кодексу УРСР за участь у збройному пограбуванні. На той час майбутньому прем’єр-міністрові та президенту України ще не виповнилося вісімнадцяти. Після здобуття Україною незалежності матеріали слідства було знищено — причому й в архіві суду, і в архіві виправної колонії, де Янукович відбував покарання, — проте тодішні односельці Віктора Федоровича стверджували, що юнак наприкінці 60-х входив до злочинного угруповання «Півновка», що діяло в місті Єнакієве Донецької області.

Через амністію, приурочену до 50-річчя Великої жовтневої революції, термін ув’язнення зменшили до 1,5 років. Хоча й того Янукович не «відсидів». Майбутній президент відбував покарання у Кременчуцькій виховній колонії та був достроково звільнений за клопотанням адміністрації за зразкову поведінку. За інформацією мешканця Сміли Миколи Московченка, який на той час також «сидів» у Кременчуцькій колонії, протягом усього періоду ув’язнення Віктор Янукович активно співпрацював з адміністрацією виправної установи.

Удруге Янукович опинився на лаві підсудних наприкінці 1969 року. Його звинуватили в заподіянні тілесних ушкоджень середньої тяжкості та 8 червня 1970 року згідно зі статтею 102 Кримінального кодексу УРСР засудили на два роки позбавлення волі. Досудове слідство та розгляд справи із незрозумілих причин тривали дев’ять місяців. За свідченням Олександра Мартиненка, одного з приятелів Януковича, в інциденті, через який Віктор Федорович сів на нари вдруге, фігурувала якась дівчина, а кримінальну справу насправді порушили не через заподіяння тілесних ушкоджень, а за спробу зґвалтування відповідно до статті 118 Кримінального кодексу УРСР. Утім, завдяки співпраці Януковича з правоохоронними