Читати книгу - "Дикий Захід , Arachne "

Джек розумів, що маршал не був чесний, але це був важливий крок. Зустріч дала йому натяк на те, що Гаррет міг бути в курсі того, що відбувається. Можливо, він був замішаний, а можливо просто закривав очі на контрабанду заради збереження миру в містечку.

- Я готовий, - коротко відповів Джек, розвернувся і попрямував до виходу.

Гаррет провів його поглядом, а потім, коли двері за Джеком зачинилися, тихо промовив собі під ніс:

— Бережи себе, МакКоле. Це місто прогнило набагато глибше, ніж ти можеш собі уявити.

Джек повільно йшов пилом до невеликого цвинтаря на околиці міста. Повітря було сухим, а гарячий вітер приносив із собою запахи пустелі та трав. Вдалині, за пагорбами, спалахував новий день — сонячне проміння починало фарбувати небо в червоні та золотаві відтінки. Але ранок несло із собою не світло, а тяжкість спогадів.

Могила Тома була скромною, без великих пам'яток, лише дерев'яний хрест та свіжий пагорб землі. Коли Джек підійшов ближче, він помітив знайому постать біля могили. Еллі стояла з опущеною головою, а в руках тримала букет рідкісних квітів - їх тонкі стебла та строкаті пелюстки виділялися на тлі похмурого краєвиду. Ці квіти, як він знав, були рідкістю у цих краях. Вони росли серед пісків та каміння, уперто чіпляючись за життя там, де здавалося, нічого не може вижити.

Еллі повільно опустилася на коліна, поклавши квіти біля підніжжя могили, ніби прощалася з Томом востаннє. Джек зупинився трохи позаду, спостерігаючи за нею. Вона була зосереджена, ніби розмовляла з Томом мовою, яку могла розуміти лише вона.

- Рідкісні квіти, - тихо сказав Джек, порушивши тишу. — Вони ростуть тільки там, де життя здається неможливим.

Еллі здригнулася від його голосу, але не обернулася одразу. Лише за кілька хвилин вона піднялася і повернулася до Джека. В її очах відбивалося світло світанку, але всередині була темрява — біль втрат, який вона приховувала за звичною маскою.

— Я завжди любила їх, — сказала вона, витираючи руки на плаття. — Вони нагадують мені про те, що навіть за найсуворіших умов можна вижити... і процвітати. Я приносила такі квіти сюди, коли поховали моїх батьків.

Джек підійшов ближче, зупинившись біля неї, його погляд затримався на квітах біля могили. Ці маленькі символи життя, що вижили в суворій пустелі, раптом здавалися йому значнішими, ніж раніше. Як і Еллі - жінка, яка, незважаючи на всі труднощі, знайшла спосіб вистояти.

— Я помітив, що ти часто дивишся на світанки, — сказав він, його голос пом'якшав. — Схоже, тобі подобається бачити, як починається новий день.

Еллі кивнула, подивившись у далечінь, туди, де сонце вже піднімалося над горизонтом.

— Світанки дають надію, — прошепотіла вона. — Це єдине, що лишається, коли все навколо руйнується. Вони нагадують, що життя продовжується, навіть коли здається, що воно зупинилося.

Джек мовчки слухав, а у грудях у нього щось перевернулося. Ця жінка, з її внутрішньою силою і здатністю бачити красу в жорстокому світі, торкнулася його набагато глибше, ніж він міг очікувати. Він бачив у ній не тільки барменшу, яка знала надто багато про життя і смерть, а й людину, яка по-справжньому розуміла сенс боротьби.

- Твій брат... - Еллі подивилася на нього, її очі знову сповнились смутком. — Він також був таким. Сильні, готові боротися до кінця, як ці квіти. Він вірив, що може щось змінити.

Джек зітхнув, дивлячись на могилу Тома.

— Він дуже багато знав. І це коштувало йому життя.

Еллі опустила погляд, обійнявши себе руками, ніби намагаючись захиститися від раптового холоду, хоча день ставав спекотнішим.

— Але я не дозволю, щоб його смерть була марною, — твердо додав Джек. — Я дістануся до тих, хто стоїть за всім цим.

Еллі подивилася на нього з тихою повагою, розуміючи, що для нього це більше, ніж просто обов'язок. Це була його особиста боротьба, і вона знала, що в глибині душі він хотів правди не лише для себе, а й для всіх, хто втратив близьких у цій війні.

Вони ще трохи постояли мовчки, спостерігаючи за тим, як сонце повільно піднімається над курними пагорбами, поки Джек нарешті не ступив уперед.

- Дякую за квіти, - тихо промовив він, подивившись на Еллі.

Вона лише кивнула у відповідь, а потім повільно повернулася і попрямувала назад до міста. Джек залишився на мить біля могили, щоб ще раз попрощатися з братом, потім пішов за нею.

Джек йшов поруч із Еллі по курній вулиці Санта-Феліз, не відриваючи погляду від її силуету, освітленого ранковим сонцем. Його думки були зайняті не лише нещодавнім візитом на могилу брата, а й тим, як змінився його зв'язок із цією жінкою. Раніше вона здавалася йому просто гарною знайомою людиною, з якою можна поговорити про справи, випити в барі, обмінятися жартами. Але зараз все було інакше.

Кожен її крок, кожен помах волосся, що уловлюється легким вітром, наповнювали його внутрішнім теплом. Раніше Джек міг просто дивитись на неї з легкою симпатією, але тепер це почуття накрило його з головою. Він не просто захоплювався її силою та хоробрістю, він розумів, що вона стала для нього чимось більшим, ніж просто союзником у цьому жорстокому світі.

Він згадав, як вона стояла біля могили Тома, тиха і зібрана, але з таким глибоким сумом в очах, що йому захотілося захистити її від цього горя. Її слова про надію та світанки зачепили його, як ніщо інше. Вона дивилася на світ інакше, ніж він — не як на полі битви, а як на місце, де навіть у темніші моменти можна знайти красу.

Коли вони наближалися до бару, Джек відчув, як його серце стукає дужче. Він не був упевнений, чи готовий він визнати собі, що Еллі стала для нього більше, ніж просто подруга. Ці нові почуття збивали його з пантелику. Як ковбой, він звик до ясності у своїх діях та думках, але кохання – це зовсім інше.

Еллі зупинилася біля дверей бару і обернулася до нього. Її очі зустрілися з його, і в цей момент Джек відчув, як щось змінилося між ними. Це була не просто дружня турбота, а щось глибше — ледве вловима напруга, яка пов'язувала їх більше, ніж будь-які слова.