Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Моя рука машинально тягнеться до телефону. Я маю щось зробити. Я маю щось сказати. Дзвоню свекрусі. Я не знаю, навіщо. Може, сподіваюся на розраду, на слова, які повернуть мене в реальність. На щось, що зігріє мене в цьому холоді.

- Анастасія Федорівна, Ігор пішов...

- Куди пішов? 

- Зібрав речі і пішов. Назавжди.

Якийсь час у слухавці тиша. 

- Він поїв? 

- Що? 

- Ну не голодний пішов? 

- Він до іншої жінки пішов! 

- Ну... так буває. Значить не втримала. Я давно бачила, що він нещасний із тобою. 

Я прозріваю, судорожно хапаю ротом повітря, мені погано. 

- Як це нещасний?

- А ось так! Закинула себе, вся в роботі, дітях. А мужику жінка потрібна, коханка, догляд. Треба було утримати, розумною бути. А ти завжди тільки про себе думала. 

- Як... як ви можете так говорити? 

Вона хмикнула. 

- Ну поділіть майно, з ким не буває. Може Ігор до мене поки що переїде. 

- Ви поговорити з ним не хочете? У нас сім'я, діти? 

- Ти не перша і не остання. Якщо син прийняв таке рішення, то я йому не указ. А ти напевно заслужила. 

Я відключилася. По щоках сльози течуть. Даремно я вважала, що ми близькі... даремно думала, що вона мене нехай не любить, то хоча б поважає. Ні чорта подібного. Не здивуюся, якщо підтримала. 

***

Я не чую, як Валя входить до кімнати. Я настільки занурена у свій відчай, що її кроки здаються далеким відлунням. Вона стоїть у дверях, і я помічаю її тільки тоді, коли вона вимовляє моє ім'я.

- Мамо?

Її голос тихий, ніби вона не впевнена, чи варто говорити. Я піднімаю очі й зустрічаюся з її поглядом. Її обличчя спотворене болем. Вона знає. Звичайно, вона знає. Але вона мовчала. Вона завжди мовчала. До сих пір.

- Він пішов, так? - запитує вона, не зводячи з мене очей.

Я киваю, не знаходячи в собі сили вимовити це вголос. Слова застрягають у мене в горлі, як клубок.

- Це все через Катю, - раптом кидає Валя, і її голос звучить, як удар. - Ти знаєш це, правда?

Катя. Це ім'я - немов отрута, яка просочується в мої вени, обпікає все на своєму шляху. Катя. Подруга Валі. Дівчинка, яка здавалася милою, невинною. Дівчинка, яка зрадила мене? Яка увела мого чоловіка?

- Ні... - видихаю я, намагаючись відмахнутися від цієї думки. - Це не може бути вона...

Я не хочу вірити в це. Я не можу вірити в це. Катя... Катя - всього лише дівчинка. Її не може бути в цій історії. Вона не може бути причиною. Це неможливо.

Але Валя продовжує говорити, її слова - як ножі, що пронизують мене до самої суті.

- Адже ти знала, що вони проводять час разом, - голос Валі піднімається, стає різким, сповненим люті. - Ти бачила це. Треба було…

- Що треба? Виставити твою подружку за двері? 

- Ти відчувала, що щось не так… Я ні. Але…

Я намагаюся заперечити, але слова не йдуть. Вона має рацію. Я бачила. Я помічала, як Катя стала проводити з Ігорем дедалі більше часу. Я бачила їхні погляди, їхній сміх, їхню дивну близькість. Але я завжди відмахувалася. Я говорила собі, що це просто мої ревнощі, просто параноя. Але ні... це було правдою.

- Валя... - починаю я, але вона перериває мене.

- Я бачила їх разом! - кричить вона, і її голос розриває тишу. - Вони зустрічаються, мамо! І ти це знаєш! 

Кожне її слово - удар у груди. Я відчуваю, як мої руки тремтять, як усередині мене все ламається. Катя... з Ігорем? Ні. Я не можу це прийняти. Я не можу в це повірити.

- Ні, ти помиляєшся, - вимовляю я, хоча всередині вже розумію, що це правда. - Ти просто неправильно зрозуміла.

- Неправильно зрозуміла? - Валя дивиться на мене, ніби я збожеволіла. - Мамо, ти серйозно? Ти досі думаєш, що це просто чутки? Та вони разом! Батько зраджує тебе з моєю подругою!

Ці слова - як вибух. Я більше не можу це заперечувати. Усе руйнується навколо мене, як картковий будиночок. І я - в епіцентрі цього руйнування.

***

Валя тікає у свою кімнату, залишивши мене саму на кухні, у цій гнітючій тиші. Я більше не відчуваю нічого. Я немов камінь, застиглий на місці. Світ навколо мене продовжує кружляти, але я більше не частина цього світу. Минає кілька хвилин, і Валя повертається з телефоном у руках. Її обличчя суворе, очі сповнені гніву і болю.

- Дивись, - вимовляє вона і простягає мені телефон.

Я дивлюся на екран. Та бачу фотографії. Катя та Ігор. Вони сидять разом у кафе, їхні обличчя близько одне до одного, їхні очі горять. Вони сміються. І одна фотографія - найбільш руйнівна - на ній Ігор обіймає Катю за плечі, а вона притискається до нього. Як коханка. Як та, хто вкрала його в мене. Я відчуваю, як земля під моїми ногами починає йти. Це не чутки. Це правда. Катя забрала його. Катя зруйнувала нашу сім'ю. Наша Катя, подруга Валі. Я довіряла їй, я пускала її в наш дім, а вона... вона...Я закриваю очі. Сльози самі ллються з них, обпалюючи щоки. Я більше не можу боротися. Більше не можу прикидатися. Усе зруйновано. Усе, що я колись вважала своїм, виявилося брехнею.

Я сиджу на кухні, телефон валяється десь на підлозі, але мені все одно. У грудях більше немає болю. Є тільки порожнеча. Наче з мене витягнули все життя, залишивши лише оболонку. Усе, що було колись важливим, тепер нічого не означає. Катя та Ігор. Ігор і Катя. Ці слова більше не ріжуть мене. Вони вже поранили занадто глибоко. Тепер усередині мене тільки темрява, тільки безодня, в яку я падаю. 

Більше не знаю, як жити далі.