Читати книгу - "Пітер Пен"

до краю затоки, тоді могла тільки побачити їх — мало не два десятки — особливо на Скелі Маронера[2], де во-ни любили вигріватися на сонці, ліниво розчісуючи свої коси, чим страшенно дратували Венді. Або ще вона підпливала до них ближче, скрадаючись, ніби “навшпиньки”, — але вони помічали її і тут же пірнали, вдаряючи хвостами по воді, щоб оббризкати її аж ніяк не випадково, а навмисне.

З хлопчиками вони обходились так само — зі всіма, окрім, звичайно, Пітера, який міг годинами теревенити з ними на Скелі Маронера і навіть, бувало, коли русалки розіграються, сідав їм на хвости. Він подарував Венді русалчин гребінь.

Найкраще і найцікавіше спостерігати за ними вночі, коли місяць уповні: тоді вони дивно співають жалібними голосами. Але в такий час затока небезпечна для смертних. І аж до того вечора, про який зараз піде мова, Венді ніколи не бачила затоки при світлі місяця — не так зі страху (бо Пітер завжди був поряд), як через своє непорушне правило, що рівно о сьомій годині вечора діти мусять лежати в ліжках. Вона часто бувала в затоці — але тільки в сонячні дні, після дощу, коли русалки показують чудернацькі витівки з бульбашками. Вони видмухують різнобарвні бульбашки з веселкової води і бавляться ними, як м’ячиками: перекидають одна одній — з хвоста на хвіст, — намагаючись втримати їх під веселкою, аж поки ті не луснуть. Ворота стоять з обох боків райдуги, і воротарям можна грати тільки руками. Іноді в затоці одночасно відбувається навіть по дванадцять таких ігор, і це так гарно!

Але як тільки долучалися до гри діти, русалки негайно зникали. Однак є докази, що вони крадькома спостерігали за порушниками і були не проти перехопити якусь вдалу ідейку: наприклад, Джон ввів новий спосіб відбивати бульбашки — головою, а не рукою, — і русалки собі це вподобали. Таку пам’ятку по собі залишив Джон у Небувалії.

Мабуть, дуже приємно поспостерігати й за тим, як діти відпочивають на скелі після обіду — рівно півгодини. Венді наполягала на дотриманні цього пункту розпорядку, і це мав бути справжній відпочинок, навіть коли обід був уявний.

Тож діти вилежуються на сонці й блищать засмаглими тілами, а вона сидить біля них з поважним виглядом.

Стояв погожий день, і всі грілися на сонечку на Скелі Маронера. Ця скеля була не набагато більша, ніж їхнє спільне ліжко, але хлопчаки давно навчилися займати якнайменше місця; і так вони дрімали чи просто лежали з заплющеними очима і раз-по-раз щипали одне одного, коли думали, що Венді не бачить. А вона пильно шила.

Тим часом в затоці щось змінилося. По воді пробіг легкий дрож, сонце сховалося, тіні впали на воду й остудили її. Венді вже не могла заправити нитку в голку, і поки вона приглядалася, затока, яка досі завжди була таким радісним місцем, раптом стала похмурою і непривітною.

Венді знала: це ще не ніч, — але насувалося щось таке темне, як ніч. Ні, страшніше. Воно ще не надійшло, але вже послало ту дрож по воді — на знак, що ось-ось надійде. Що ж це було?

У Венді в голові ожили всі ті історії, які їй доводилось чути про Скелю Маронера, названу так тому, що жорстокі капітани висаджували на цій скелі матросів і залишали їх там тонути. І ті потопали у час припливу, коли вода прибувала і заливала скелю.

Звичайно, Венді мала зразу ж збудити дітей, і навіть не через якусь невідому загрозу, а просто тому, що їм зовсім некорисно спати на холодній скелі. Але вона була недосвідчена матуся і цього не знала; вона думала, що необхідно просто дотримуватися встановленого розпорядку. Так, у неї вже з’явилися побоювання і підозри, їй уже вчувалися грізні чужі голоси — але вона не збудила дітей. І навіть коли почула притишений плюскіт весел — аж серце їй стало каменем в горлі, — то й тоді не збудила їх. Вона стояла над ними, оберігаючи їхній сон. Яку ж це треба мати відвагу — хіба ні?

Але, на щастя, серед хлопчиків був один, хто міг “занюхати” небезпеку навіть уві сні. Пітер зірвався на ноги, зразу готовий до дії, як пес, і одним тривожним криком збудив усіх. Потім притулив руку до вуха і так стояв нерухомо.

— Пірати! — вигукнув Пітер. Усі обступили його. Дивна посмішка блукала у нього на обличчі, Венді бачила її і тремтіла. Коли з’являлась ця посмішка, ніхто не смів до нього звертатися: все, що їм залишалося, — це стояти напоготові і слухатися. Наказ пролунав різко і коротко:

— Пірнайте!

Ноги зблиснули в повітрі, і вмить затока опустіла. Скеля Маронера одиноко стояла у грізних водах — так, ніби це її привели на страту.

Човен підплив ближче. Виявилося, що це піратська шлюпка, в якій сиділо троє — Смі, Старкі, а третій — не хто інший як Тигрова Лілея, полонянка. Руки і ноги індіанки були зв’язані, вона вже знала свою долю. Зараз її висадять на скелю, і тут вона має чекати жахливої смерті — жахливішої для людей її племені, ніж спалення живцем чи загибель від тортур: хіба ж не написано у Книзі племені, що через воду немає стежки до раю? І все-таки її обличчя залишалось незворушним; вона була дочкою вождя: вона мусить вмерти, як личить дочці вождя, і край.

Тигрову Лілею схопили, коли вона пробиралася на піратський корабель з кинджалом в зубах. На кораблі не було варти, бо капітан Гак хвалився, що вітер, породжений звуком його імені, охороняє судно на милю довкола. А тепер її доля теж прислужиться цій справі. Ще один крик рознесе вітер тієї ночі.

У темряві, яку вони принесли з собою, пірати не побачили скелі, аж поки в неї не врізались.

— Протри баньки, бурмило! — гукнув голос з ірландським акцентом, що належав Смі. — Це ж скеля. І тепер — що ми мали зробити? — ми мали викинути оцю індіанку на оцю скелю і лишити її там — хай тоне.

Для них це було раз плюнути — висадити таку гарну дівчину на скелю; а вона була занадто горда, щоб чинити безглуздий опір.

Близько до скелі, але невидимі в темряві, гойдались на хвилях дві голови: Пітера і Венді. Венді гірко плакала, бо вперше стала свідком такої трагедії. Пітер бачив багато трагедій, але вже всі забув. Він не так, як Венді, співчував Тигровій Лілеї. Його обурювало інше: як це — двоє чоловіків проти одної