Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

З приємністю помічаю, що галерея не дуже змінилася за минулі роки, так само нагадує печеру Аладдіна з вінтажними вітринами.

— Дивовижне місце! Навіть не знала, що воно тут є.

— Істинний Лондон. — Я ховаю шапку до кишені, ворушу рукою волосся, яке прилипло до голови. — З чого хочеш почати?

Її очі сяють, вона сміється, задоволена всім, що відбувається.

— Гадки не маю. Я хочу побачити все.

— Зупинися. Ми тут застрягнемо до Різдва.

Я йду за нею, а вона рухається між прилавками, погладжує пальцями голову вирізьбленого леопарда, охає біля замкнених вітрин, заповнених прекрасними діамантами найвищого ґатунку, а потім уже захоплюється стародавньою біжутерією на сусідньому стенді. Вона всміхається, соромиться, коли власник крамниці ретрокапелюхів кидає на неї погляд і витягує хлоп’ячий твідовий кашкет, пропонуючи приміряти. Старий добре знається на своїй справі: щойно кашкет опинився на її норовливих кучериках, вона перетворюється у волоцюгу шістдесятих. Лорине волосся можна приборкати хіба відсотків на шістдесят, а просто зараз вона схожа на вуличного хлопчиська з «Олівера Твіста». Лавандові тіні на твіді підкреслюють колір її очей, але вони ж відтіняють важкі темні синці під ними. Я із жалем помічаю, яка вона втомлена. І це не втома типу «мені просто треба лягти раніше». Це втома з розряду «останні кілька місяців були найпаскуднішими в житті». Це очі людини, яка постійно, уже досить довго хвилюється за когось. Я згадую, що не запитав, як у неї справи.

Вона знімає кашкета, роздивившись себе під усіма кутами в ручному дзеркалі, яке власник крамнички ґречно тримає перед нею, витягує мініатюрний ярлик, щоб глянути ціну, потім повертає кашкет і сумно хитає головою. Шкода. Їй у ньому було дуже гарно.

— А як щодо цього? — запитує вона трохи згодом.

Ми розглянули та відкинули маленьку акварель, відклали поки що турецький медальйон двадцятих років минулого століття, який може виявитися тим самим подарунком. Але щойно увійшли до малесенької крамнички парфумерних аксесуарів, я зрозумів, що саме тут знайдеться те, що ми шукаємо. Лорі, як мала дівчинка, яку запустили до кондитерської, охає й ахає над вишуканими позолоченими флаконами, екзотичними ароматами, а потім розпливається в усмішці, мов сонечко літнього дня.

— Джеку, сюди, — кличе мене подивитися на те, що відкопала в глибині полиці. Заглядаю їй через плече, бачу річ у її руках і дякую щасливим зіркам за те, що не придбав турецький медальйон. Золота пудрениця у вигляді мушлі, що лежить у долоні Лорі, така Сарина, що будь-яка інша жінка у світі не могла б володіти нею. Арт-деко, як я гадаю, з опорою на знання, отримані при перегляді «Антикварного Роуд-шоу», за розміром дуже зручно лягає в долоню Лорі, на кришечці викладена інкрустацією емалева русалка. Вона чимось схожа на Сару, з її рудувато-каштановим волоссям, що каскадом падає на плечі, з виразним кокетливим вигином талії. Лорі простягає це мені, у її очах сяє усмішка.

— Роботу виконано.

Мушля лягає мені в долоню з приємною важкістю. Вона варта Сари. Цей дарунок скаже: «Я помічаю в тобі кожну дрібничку, ти для мене дорогоцінна».

— Припиняємо пошуки, — кажу, а сам підношу молитву, щоб вона не коштувала більше, ніж невеличка іпотека. Видихаю з полегшенням, коли перевертаю ярлик. Мені після цього ще й на пиво залишиться. — Як добре, що зустрілися.

Ми знаходимо власницю, яка запаковує нам пудреницю, просимо підібрати оксамитову торбинку, яка пасує до подарунка, і жінка загортає все це в тканину та стрічки. Гадаю, вона глянула на мене й одразу зробила висновок, що коли лишити мене напризволяще, я замотаю дарунок у фольгу або втну якесь інше неподобство. Я б так не зробив, але вона не далека від істини. Я страшенно радий, що мені не доведеться самому порпатися зі скотчем.

Уже майже темно, хоча лише четверта. Ми з Лорі знову вибираємося на вулицю.

— Відсвяткуємо пивом? Я тобі винен, ти мені так допомогла, — схоже, що їй треба добряче посидіти й потеревенити. — Один Бог знає, що отримала б Сара, не було б тебе. Квіти з автозаправки та сумнівні трусики із сексшопу абощо, — Лорі сміється, піднімає рукав пальта, дивиться на годинник, певно, їй треба йти.

— Гаразд, — каже на мій подив.

Я був упевнений, що вона відмовиться.

— Хороша дівчинка. Тут є знайома місцинка, за рогом. Натуральний паб, а не модний бар, де навіть сісти ніде.

Опускаю голову під пронизливим вітром, який щойно здійнявся, кидаючи нам в обличчя колючий сніг, обіймаю її за плечі, спрямовуючи до маленької бічної вулички.

Лорі

Щойно ми пройшли крізь вітражні двері пабу, я зраділа, що вирішила не відмовлятися від випивки. Тут і заспокійливий аромат вугілля, що палає в каміні, і вощені меблі, і темно-зелені шкіряні дивани, глибокі й комфортні. Усе це — для довгого відпочинку за склянкою. Крім нас, тут лише старий зі шпигунським джек-расселом. Це один із тих непретензійних пабів «З кінця світу», про які знаєш, що вони не міняються десятиліттями. Добре облаштована барна стійка обрамлена червоними кам’яними плитками та міддю.

— Склянку червоного? — питає Джек. Я киваю, вдячна, бо забрала в нього свої сумки з покупками. — Іди знайди місце біля вогню, а я принесу напої.

Я обираю найкращий диванчик у цьому місці, найближчий до теплого каміна. Падаю на нього та запихаю сумки під стіл, вибираюся з вологого зимового пальта, вішаю його на стовпчик збоку від дивана, щоб трохи прогрілося. Пригадую, як у дитинстві ми вдома сушили одяг, а тато поставив за вішалкою додатковий радіатор, щоб зимовим ранком перед школою ми могли завжди одягти теплі куртки.

— Вино для леді, — жартує Джек. Він з’явився зі склянкою глибокого рубінового кольору та з пінтою пива. За моїм прикладом, повісив пальто на інший стовпчик, вийшло, ніби я помітила нашу територію, визначивши, що цей мініатюрний простір належить нам двом.

— Найкраще, що може бути взимку, — каже він, енергійно потираючи долоні перед вогнем, щоб зігрітися, потім підсувається шкіряним сидінням так, щоб опинитися навпроти мене та ставить свою пінту перед собою. — Боже, це те, що мені зараз потрібно, — робить